Розділ XLI

— Пусте!— сказав полковник.— Годі нам жити за статутом, тепер ми його просто викинемо геть.

— З превеликим задоволенням, генерале! Тим більше, що статут складав я сам,— сказав його найкращий приятель,— А що, коли вони залишили заслін?

Він показав на місце, де, за логікою, ворог мусив зайняти оборонну позицію.

— Нічого вони там не залишили,— сказав полковник.— У них бойового припасу й на фейєрверк не вистачить.

— Людина завжди має рацію, поки не помиляється, — промовив його найкращий приятель і додав:— Пане генерале.

— Я маю рацію,— сказав полковник. Він і справді мав рацію, хоч для того, щоб одержати точні відомості, йому довелося трохи порушити принципи Женевської конвенції.

— Ну що ж, наступати то й наступати!— сказав його найкращий приятель.

— Нам нічого баритися, я можу ручитись, що вони не затримаються в цих двох пунктах. I знаю я це не від якогось там фріца, а з власного досвіду.

Він ще раз оглянув місцевість, послухав, як вітер шелестить гіллям, вдихнув запах вересу, прим'ятого чобітьми, ще раз подивився на, відбитки гусениць на мокрому піску — і на цьому все скінчилось.

«Цікаво, чи сподобалася б їй ця історія? — подумав він.— Ні, не годиться так вихвалятися перед нею. От якби хтось інший розповів їй про це, та ще й піддав би жару... Джордж не зможе розповісти. А він — єдиний, хто зміг би це зробити, та, на жаль, не зможе. Дідька лисого він тепер зможе!

Я мав рацію у дев'яносто п'яти випадках із ста, а це дуже великий процент навіть в такому простому ділі, як війна. Але й ті п'ять процентів, коли ти помиляєшся, теж не дрібничка.

Ні, я ніколи не розповім тобі цієї історії, доню. Це тільки невиразний шум у мене в серці. В моєму клятому, нікчемному серці. Це погане серце не може угнатися за мною.

А що, як воно ще зможе,— подумав він і проковтнув дві таблетки, запивши їх джином, а тоді поглянув на сіру кригу.

Ось зараз гукну того лобуряку та й поїду на ферму, чи як її там,— мисливський будинок, чи що. Полюванню кінець».