Розділ XL

— Гаразд.

— Ні, я не те хотів сказати. Нехай ніхто не думає, що ми тікаємо.

— Ми підемо дуже поволі.

I вони пішли.

— Давай спробуємо щось?

— Що саме?

— Підемо так, щоб навіть ззаду нас боялися.

— Постараюся. Тільки навряд чи в мене щось вийде.

— Ну, тоді ходімо просто так.

— Невже вони жодного разу не вдарили тебе?

— Один раз садонули кулаком в потилицю. Другий матрос, коли кинувся на мене.

— Це й є справжня бійка?

— Так, коли тобі щастить.

— А коли не щастить?

— Тоді й у тебе коліна підломлюються, і ти падаєш навзнак чи долілиць.

— А ти мене ще любиш після цієї бійки?

— Я люблю тебе ще дужче, ніж досі, якщо це можливо.

— А чому ж неможливо? Це ж чудесно! Я тепер тебе більше люблю. Я йду не надто швидко?

— Ти йдеш, як сарна по лісі, а іноді ходиш, як вовчиця або як старий койот, коли він нікуди не поспішає.

— Мені б не хотілося скидатися на старого койота.