Розділ III

— А в кого був тоді Трієст?

— У німців. Тобто у австрійців.

— А ми його в них відібрали?

— Лише потім, коли скінчилась війна.

— А чиї були Флоренція і Рим?

— Наші.

— Ну, то ви ще дешево відбулися.

— «Пане полковнику»,— лагідно додав полковник.

— Пробачте, пане полковнику,— похопився шофер.— Я був у тридцять шостій дивізії, пане полковнику.

— Я бачив у вас нашивку.

— Я саме згадав Рапідо, пане полковнику, і зовсім не хотів бути нечемним чи образити вас.

— Вірю,— сказав полковник. — Ви просто згадали Рапідо. Але затямте, Джексоне, що в кожного, хто довго воював, було своє Рапідо, і то не одне.

— Ну, з мене досить і одного, пане полковнику.

Машина в'їхала у привітне містечко Сан-Дона-ді-П'яве. Його заново відбудували, але від цього воно не стало потворнішим за перше-ліпше містечко Центрального Заходу США. «Воно таке квітуче,— думав полковник.— А от Фоссальта, трохи вище по річці, — така злиденна й похмура. Невже вона так і не відродилася після першої світової війни? Та я ж не бачив її до бомбардування, — подумав він.— Місто сильно обстрілювали перед великим наступом п'ятнадцятого червня тисяча дев'ятсот вісімнадцятого року. А потім і ми гатили по ньому, коли відбивали у ворога». Він пригадав, як почалася атака,— від Монастьє, через Форначе. Цього похмурого зимового дня він пригадав події того літа.

Кілька тижнів тому він проїздив через Фоссальту і ходив на те місце на березі річки, де його поранило. Те місце неважко було знайти — тут річка робила коліно; там, де колись стояли важкі кулемети, вирва поросла густою травою. Кози чи вівці вискубли траву, і западина стала схожою на виїмку для гри в гольф. Каламутно-синя вода текла поволі, береги заросли очеретом; навколо не видно було ні душі, і полковник присів навпочіпки і, розглядаючи протилежний берег, — тоді не можна було й носа вистромити,— справив потребу на тому самому місці, де, як він гадав, його тяжко поранило тридцять років тому.

— Нікчемне звершення,— мовив він до берега й річки, що застигли в осінній тиші, змочені рясними дощами,— зате моє власне.

Він встав і озирнувся. Довкола не було нікого; машина стояла внизу, на шосе, біля крайнього й найнепоказнішого з нових будинків Фоссальти.

— А тепер добудую пам'ятник,— сказав він, хоч чути його могли лише мерці, і вийняв з кишені старого, золінгенського складаного ножа, які носять німецькі браконьєри, розкрив його і викопав у вогкій землі акуратну ямку. Витерши ніж об халяву, він поклав у ямку коричневу банкноту в десять тисяч лір, притоптав землю і прикрив дерном.

— Двадцять років по п'ятсот лір за Medaglia d’Argento al Valore Militare[2]. За Хрест Вікторії, здається, платять десять гіней. Медаль «За відмінну службу» не дає ні цента. Срібна Зірка також. А решта буде мені.

«Чудово, — подумав він. — Лайно, гроші й кров. А як буяє трава! В землі багато заліза, і нога Джіно, й обидві ноги Рандольфо, й моя колінна чашка. Розкішний пам'ятник! У ньому є все — родючість, гроші, кров і залізо. Чим не держава? А де родюча земля, де гроші, кров і залізо — там батьківщина. Але потрібне ще вугілля. Треба дістати трохи вугілля».