Розділ XXXIX

— Ні, — відповів полковник.

— Чому мені не можна поїхати з вами?

— Сама знаєш. Тебе не запрошували.

— Чого ти такий злий?

— Господи, доню, якби ти знала, як я стараюся бути добрим. Але самому стає легше, коли ти злий. Давай розплатимося з цим чолов'ягою й посидимо на лавці під отим деревом.

Він заплатив човняреві й пообіцяв, що не забуде про мотор з віліса; він, правда, не радив покладати на це дуже великі надії, хоч, може, щось і вийде.

— Мотор буде старий, та все одно кращий від того кавника, що стоїть у вас тепер.

Вони піднялися стертими кам'яними східцями, пройшли доріжкою, посипаною жорствою, і сіли на лавці під деревом.

Чорні дерева хиталися від вітру, і гілля на них було голе. Цього року листя опало рано, і його давно позмітали.

Підійшов чоловік і запропонував поштові листівки, але полковник сказав йому:

— Йди собі, синку. Тобі тут нічого робити.

Дівчина раптом заплакала, хоч вирішила ніколи не плакати.

— Слухай, доню,— сказав полковник.— Ну що я можу тобі сказати? В машині, якою ми їдемо, на жаль, немає амортизаторів.

— Я вже не плачу,— відповіла вона.— Я не істеричка.

— Ні, цього я не сказав би про тебе. Я сказав би, що ти найкраща й найчарівніша з усіх дівчат. В усі часи. На всій землі. В усьому світі.

— Хай навіть це правда, що з того?

— Авжеж,— сказав полковник.— Але це правда.

— А що ж тепер?

— Тепер ми поцілуємося і скажемо одне одному «прощавай».

— А що таке «прощавай»?