Розділ ХХІІІ

— Ні.

— Я можу перепочити стоячи або спершись об якесь кляте дерево. Мої співвітчизники завжди норовлять десь примоститися чи навіть прилягти. А щоб не скиглити, жують заспокійливі галети.

Він говорив без угаву, щоб усе швидше минулося.

— Невже у вас роблять такі галети?

— Так. У них кладуть якийсь засіб, щоб не нервуватися. Щось ніби атомна бомба зворотної дії.

— Не може бути!

— Ну, у нас є такі військові таємниці, що про них тільки генеральські дружини розповідають одна одній! Заспокійливі галети — це ще дрібниці! Наступного разу ми засиплемо всю Венецію бактеріями з висоти п'ятдесят шість тисяч футів. I нічого тут не вдієш,— сказав полковник. — Вони тобі сибірську язву, а ти їм іншу заразу!

— Який жах!

— Страхіття, — запевнив полковник. — Нечуване й небачене. Про це сповіщали в пресі. Зате в цю годину ви зможете почути по радіо голос принцеси Маргарет — вона проспіває вам американський гімн. Я думаю, це ми влаштуємо. Голос у неї не дуже сильний. Колись ми й не такі чували. Але ж тепер усюди шахрайство, і радіо саме робить голоси. А гімн «Зоряний прапор» підтримає вас аж до самісінького кінця.

— Ви гадаєте, що вони справді скинуть оті бацили?

— Ні, Мабуть, не наважаться.

Від гніву, від болю, від почуття безпорадності полковник поводився, мов генерал, але, прийнявши таблетки, він трохи одійшов і лагідно сказав:

— Чао, Доменіко!

Вийшовши з «Грітті», він підрахував, що йому треба дванадцять з половиною хвилин, щоб дістатися до кафе, де він мав зустрітися із своєю коханою, хоч вона, мабуть, трохи спізниться. Він ішов обережно, розміреним кроком. Проте мости давалися йому нелегко.