Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Пустилася дiвчина, як собака з ожереду: щодня, і щоночi гуляє! Тут знайшовся офiцер якийсь, узяв її iз сирої холодної хати, перевiв у свiй теплий, ясний будинок. Прожила там Явдошка з пiвроку, в теплi та добрi, та в розкошах купалася; та несита її натура не вдовольнилася тим: покрала вона срiбло та золото в офiцера... Прогнав її офiцер, обiдравши, як бiлочку. Одначе вона не довго тужила: незабаром знайшовся другий. Обiкравши й того, вона вже сама втекла. Потiм того нi до кого вже не переходила жити, а стала сама до себе приймати – хто бiльшу плату давав. Знаючи красi своїй цiну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючи случаю зiрвати найбiльше, а то – й пiдголити. Слава про злодiйкувату Явдошку одбила хiть у панства та офiцерства заїздити до неї. Грошики, що придбала, пiшли на розкiшнi убори, на дорогi наїдки та напитки... А тут, лихо! почала вже й краса осовуватись, спадати... Треба щось казати з собою! Треба заздалегiдь десь захисту шукати, притулку для себе... Про батька-матiр вона давно забула: – не знала, чи й жили вони на свiтi... Живучи сама собою, вона розгадала, що через них втеряла.

На той час зустрiв її Максим. З своїм норовом веселим та безжурним, при своїй, хоч уже й пом’ятiй, а ще хорошiй красi, – Явдошка запала йому в око, вразила у серце. Максим почав лабузнитись. Явдоха, помiтивши це та розпитавшись, що Максим мiж москалями не остання спиця в колесi, – давай на його ще дужче налягати. То, дивись: словом укольне, то мовчанням дойме, то приголубить його коло себе, то знову одiпхне його – гулянками з другими.

Максим бiснувався, а проте ще дужче закохувався. Часом вона розжалоблювала його розмовою про своє безталання, про свої недостачi. Максим нанесе їй на Другу нiч того й другого; дарує, жалує.

Не обiйшлося без того, щоб i вона не задумалась про Максима. Карi його очi заглянули i їй у серце; чорний ус здавався таким хорошим; постать – бравою, дужою; та Максим чоловiк i не без достаткiв, не без копiйчини... Зiйшлися вони. Прожили рiк, другий; звикли мiж собою, як чоловiк та жiнка. Дiтей не було. Журби й турботи не знали... Тiльки те й робили, що пили та гуляли нишком та тишком, щоб, бува, начальство Максимове не дiзналося.

Тодi саме перегнали їх полк з одного мiста в друге. Пiшов Максим – та й засумував. Зосталась Явдоха – й теж сумувала. Через мiсяць подає їй Максим низенький поклiн, цiлує її в «сахарнiї уста» та в «бiлоснiжну грудь», посилає грошей, просить, щоб приїхала: коли хоче, то вони й повiнчаються. Тодi вже розлучить їх «мать сира-земля». Явдоха зiбрала свої манатки, поїхала. Швидко вони й побралися.

Вийшла з Явдохи справжня московка. Не страшнi їй нi походи, нi переходи; завжди моторна, весела, до гулянок удатна. Щоб недаром жити, немарне тратити час, вона взялась то сим, то тим перепродувати. Накупить рублiв на десять усякого краму та й перепродує москалям. А часом який-небудь молоденький москалик пiднiме що й чуже, однесе до тiтки Явдохи. Явдоха прийме москалика й подарунок... Правда, iнодi й доставалося їй од Максима за тi подарунки: не раз, не два ходила вона з пiдсиненими очима. Та – байдуже! Москалi це добре знали, а все-таки лабузнились до Явдохи, а Явдоха справляла з ними смiхи та реготи... Московка – московкою: її поб’ють, а вона нi гадки!

Отак прожили вони щось рокiв з десяток. Максим постарiв; постарiла й Явдоха – краса її спала, помарнiла, одцвiла... Уже тепер не так i молодi москалики горнулися... Рада-нерада, треба було схаменутися. До всього того десять лiт безпутного життя витягли всi грошенята, що Максим наскладав до парування. Треба було надалi подумати... Оханулась Явдоха, а через рiк гойдала невеличку дiвчинку Галю.

Галя зразу все переломила. Гулянки одлетiли; жарти – теж: виступили наперед клопоти та жаль за марно потраченим добром. Малесенька Галя спарувала Максима з Явдохою уже навiки, зв’язала мiцно їх думки докупи, пiдбивала на одно дiло. Максим бажав дочку виростити в багатствi та розкошi; бажала й Явдоха того самого... Вона думала, що багатство та розкiш заховають дитя її вiд такої лихої долi, яка їй судилася... I обоє вони клопотали об однiм – над поживою та наживою... Чи сяк, чи так, а нажитись треба!

Знову Максим з Явдохою, хоч i iнаково, прийнялися за дiло молодих лiт. Максим – за «прокормлєнiє»; Явдоха – за крадiжку. Максим, докладуючи ротному, що москалi просяться «на побывку», – брав з них своє так само, як i покiйний Федосєїч. А як верталися москалi з «прокормлєнiя», – вони заносили до Явдохи накрадене, награбоване добро, а вона вже сама знаходила йому ярмiс... За те тiтцi Явдосi, як сховачу й переводчику, доставалася половина всього...

Так їх захопила «чиста». Та ба! Чистої Максимовi не дали. У той саме рiк почалася остання вiйна з турками. Погнали Максима пiд Сiлiстрiю, а потiм перевели в Крим. Явдоха з маленькою Галею й собi повiялась за полком, все-таки не кидаючи свого краму. Тут вона таки добре заробила, бо не однi простi москалi купували в неї всячину, купували й небагатi офiцери. Зовсiм би добре, коли б не страшно, що от-от Максим зложе свою голову, одтинаючи другим. Оже страх її не справдився. Максим тепер уже знав цiну життю – не кидався так, як замолоду, у саме, мовляв, пекло. Тiльки всього, що його в руку штиком кольнув якийсь француз. Максим зрадiв та зараз у лазарет... Пошепотав там з лiкарем: «Не годиться, кажуть, у службу: в чисту його!» Максим полежав ще з мiсяць; дали йому «чисту», почепили ще нову мендаль, та й випустили на всi чотири сторони. Максим забрав жiнку з дочкою та й потяг на рiдну сторону вiдшукувати батькiвщини.

Вертаючись додому через тридцять лiт, вiн думав застати Пiски такими ж самими Пiсками, якими кинув. Через те й раявся з жiнкою, прибувши додому, спродати батькiвщину, оселитись де в багатому, люднiшому мiсцi та й пристроїтись до торгу на тi грошi, що придбала Явдоха. Коли приїхав – i здивувався. Не тi Пiски, та й годi! Нiде нi одної землянки – скрiзь мазанки; село велике, широке, довге, а кругом край веселий, людний, хоч i небагатий... «Значить, бiльше поживи для грошовитого!» – подумав Максим.

– Нi, жiнко, – каже Явдосi, – мабуть, уже кiстки зложимо на моїй сторонi... Бач, який гарний край!

Явдоха й сама те бачила. Оселився Максим у батькiвськiй хатi.

Явдоха крамарувала дома. Максим по ярмарках їздив, купивши коняку. Жили собi тихо та мирно, вирощували-пестили дочку Галю та в торгу кохалися. Через рiк батькiвську хату перекинули, збудували нову, – простору й ясну, з свiтлицею, з кiмнатою пiд проїжджих.

Дивуються пiщани, що то московська служба з людьми дiє, якими їх робить! Iшов Максим у москалi розбишакою, волоцюгою, – сказано: Махамедом, а повернувся поважним чоловiком, з багатством, з заслугами... Простi люди з заздрiстю дивляться на Максима Ивановича, поважають, шанують, хоч Максим Iванович геть-високо дере голову проти «нетесаного мужичья». Батюшка, волоснi завертають до його «чайку» попити та пропустити чарочку-другу тiєї «живицi-водицi»; сам становий Ларченко, коли не їде через Пiски, завжди завертав до Максима в двiр.

Отак прожив вiн щось рокiв три чи чотири в Пiсках. А це зразу – спродав дворище, будинок, забрався, – та й виселився на хутiр, на батькiвську землю.

Пiп, волоснi так жалкують:

– Не кидайте нас, Максим Iванович, – не сиротiть наших Пiсок!

– Там менi, – одказує, – буде краще, вiльнiше... Тут на селi багато заздрих! Нiхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував...

На хуторi зараз же на перше лiто двинув будинок, мов панськi хороми, а не мужича або москалева хата. На друге лiто – обзавiвся трояком коней; вибудував станю, комори рубленi; обплiвся височезною густою лiсою з острiшком, i з такими, як по трахтирах, воротами. Коли чутка – буцiм хоче постоялий одкрити...