Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Скоро вся рота заворушилася. Оступили кругом заробiтчан; розпитують, куди тi йдуть; однi раять – в одно мiсце, другi – в друге. Гудуть, мов бджоли в улику... А заробiтчани радi такi! Думка: хоч тиждень усмак поживляться: попоїдять м’яса, а не гнилу капусту та хлiб з остюками; побудуть на волi, а не в казармi вонючiй.

– Не худо бы, братцы, – каже хтось, – пойти по купцам с образками!

– А што?.. Право, братцы, не худо! – промовили заробiтчани.

Побалакали отак, порадились, зiбрались, пiшли. Надвечiр з пiвсотнi рублiв несуть! Рота радiє, юртується... Присудили зараз вiддати двадцять п’ять Федосєїчу, а останнi дали до схову старому унтеровi.

Швидко заробiтчани знову пiшли, а рота, сподiваючись на добру поживу, загуляла. У кого зосталася копiйка про чорний день, – той i ту витрушував. Зложились гуртом; купили горiлки; набражились, як квачi; спiвають, лаються, згадують тогорiчнi пригоди, свої заробiтки, утрати... Горiлка порозв’язувала язики. Той журиться вголос за своїми: як там жiнка, дiти? Той розказує про зрадливу дiвчину, як вiн їй пацьорки обiрвав; той хвалиться коханням своєї... Кожен – своїм!

Сонце вже спускалося, як вийшли заробiтчани з города в чисте поле. Пройшли верстов з п’ять... Перед ними сосновий бiр стояв як чорна стiна; за ними мiсто гвалтувало, – невгавучий крик та гомiн доносився до них... Заробiтчани все йшли та йшли... уже й захiд сонця став жовтiти та блiднiти: нiч насовувала на землю; яснi зорi виблискували в темному небi; мороз дужчав; дорога рипiла пiд ступнями... Заробiтчани йшли мовчки. Не доходячи до лiсу, почули вони жалiбний скрип полозкiв об мерзлу дорогу, важку ступню кiнську i цмокання людського голосу; незабаром показалися й сани, повно навантаженi. Зверху сидiв здоровенний чоловiк, у бородi, зодягнений по купецькому!

– Стой! – крикнув один з москалiв – Iванов, перебiгши шлях, i вхопив коня за удила. Кiнь став.

У Максима мороз побiг поза спиною... «Що ж це воно буде?» – думав вiн, та й одiйшов убiк подивитися. Другий москаль, Євпраксєєв, пiдступив до купця.

– Здорово, купец! А что, брат, за товар везёшь?

– А ты – што? Што ты, что я тебе стану ответ давать? Поди прочь!.. – Та й устав з саней.

– Глаза имеешь, сам видишь! – одказав Євпраксеев.

– Да вижу, что – салдат... Но чево тебе нужна?

– А вот чево, купец, вот ты товар везёшь; а у тебя ево и без ефтаво многа...

– Ну-у?..

– Да ты лошадь понукай, а не меня!.. Так вот видишь ли: у тебя товару многа, а у салдата ничево... у салдата, сам знаешь – и душа казенная... Пажертвуй, что твоя милость, на солдатское житье-бытье!

– А ты откелева – такой?

– Да уж откелева – не тебе знать... Мы просим... Дашь, за твое здоровье выпьет брат-солдат; а не дашь, не надо – проваливай!

– Проваливай? Ишь ты какой вострый! А ты бы так и сказал... а то, вишь, лошадь астанавливает, словно вор какой...

– Да ведь тебя, барада, не астанави, – обiзвався з-перед коня Iванов, – ты нашево брата и слушать не станешь, вот что!

– Дашь, спрашиваю? – приставав Євпраксєєв.