Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

– А что, теперь дашь по касушке? – питає знову москаль.

– Бери... пусть те удавит! – крiзь сльози промовив шинкар i пiшов собi в другу хату.

П’яницi смiялися. Москалi випили по косушцi, заїли хлiбом.

– Ну, теперь нам не время... Нада на работу паспешать... Пращайте, чесная кампания! Пращай и ты, дядя!.. Не сердись да вперёд умнее будь! – промовили москалi до шинкаря, поклонилися чеснiй компанiї i вийшли з хати.

За ними деякi з п’яниць. Одного москалi завербували з собою – i потягли на нiч до його, розпитуючи: хто тут на селi багатир i як хто поводиться з людьми.

На ранок чутно: то того, то другого обiкрадено. Шинкар, чухаючись, i свою пригоду розказував. Покликали старосту, кинулись за москалями... та їх уже й слiд замело! На другому селi уже спродували те, що добули в цьому.

Прошвендяли заробiтчани цiлий тиждень. Вернулися в город, несучи з собою чималу силу грошей. Що слiд, оддали ротному, а на останнi загуляли.

Такi походи хоча спершу й будили якийсь сум i острах у душi Максимовiй неправдою, крадiжкою, грабунком, а не чесним заробiтком; оже при такому товариствi, при гульнi та вихвалках одного перед другим своєю силою, своєю вдатнiстю, – стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про неї. Усе ж таки для його непосидячої натури це була робота, з котрої одному виходила користь, другому – шкода... Не те, що нудна щоденна муштра, котра, як думав Максим, нiкого нi знобить, нi грiє. I вiн цiлком оддався тiй роботi. Нi один случай не обходився без його. Тут вiн виказував свою силу й свiй розум. Iнодi й геть-то круто прийшлося, якби не вiн!

Зате його рiвнi любили, як товариша, котрий нiкому не попустить свого брата в образу; старшi любили, як добру дiйну корову; а начальство любило, як на все здатного, моторного москаля, котрого не встид послати у ординарцi i на смотру перед ще вищим начальством показати. Незабаром Максима зробили унтер-офiцером.

XIII. МАКСИМ – СТАРШИМ

Що можна лялi, того не можна мамi. Що можна простому москалевi, того, борони боже, старшому. Тепер Максимовi не можна вже нi погуляти, як колись, бо начальство старших частiше бачить; нi на «прокормлєнiє» попрохатись, бо старших не пускали...

Старшi держали себе геть далеко од простих москалiв, щоб тi не зазнавалися; докоряли їх за всякi провини; били, нехтували. За те їх простi москалi завжди ненавидiли. Не жили старшi в миру й мiж собою: кожному бажалося вискочити перед начальством, показати себе за найкращого. Через це кожен на кожного клепав, наговорював, всяк пiдставляв ногу другому. Не стало братерства, не стало товариства – i кожен думав тiльки про себе, норовив тiльки для себе, аби самому добре!..

Перевернуло старшинування й Максима. Спершу вiн був запишався, почав гордувати нижчими себе, а найбiльше – своїми земляками; став їх ганяти, а часом i зуботичку давати, щоб похнюпний «хахол» держав рiвнiше голову; iнодi по руцi або по нозi тесаком увiрве, що не так ружжом кидає, не так носки витягає... Учнi терпiли. Хоч у душi й проклинали Максима, а проте слухали – духу його боялися... На те служба!

Оже нi похвальба старших, нi покора нижчих не вдовольняли Максима. Стало йому те старшинування гiрше полиню... Нi з ким душi одвести; нi до кого по-братерськи забалакати; нi на чому своєї сили показати... А вона так i прохалася на волю... та волi нi в чому не було!

Наткнувся якось раз Максим на граматку. Накинувся вiн на неї, як на свого ворога; пригорнувся, як до матiнки – почав учитися. Нудно й трудно було заучувати ази та буки. Та що ж робити? – вчив. Як пройшов усю азбуку, – аж повеселiв: дiло пiшло спiрнiше. Вiн бачив, як з лiтер складалися слова, i дивувався дуже. Почав уже читати. I тут бiда! Нiгде не запопаде такої книжки, щоб до душi припала. Перечитав вiн псалтир, часословець, перечитав житiє якогось святого... Раз – уторопав тiльки через десяте-п’яте, а вдруге – такi книжки його не вдовольнили. Молода душа, гаряче серце, викоханi на живих грiзних дiдових переказах про сiчi, про бої, про чвари, прохали такого ж палкого живого слова про такi самi бої та чвари, а не чернечого смиреномудрiя. Максим його не розумiв i куди з бiльшою охотою слухав iнодi побрехеньку якого-небудь сiдоусого москаля про походи з «свiтлiшим князем Суворовим» або про давнi московськi виходеньки! Надокучила йому й грамота, як нiкчемна рiч. Йому хотiлося гуляти, битися, рубатися... Як на те ж: кругом було тихо» нiгде нiщо нi шерхне.

Що його робити? Волею-неволею приходилось миритись з своєю долею, з таким нудним життям. Максим помирився, почав тiльки про одного себе думати, за одного i для одного себе дбати. Як грамотний, вiн усiх рiвних пiдвертав пiд себе – першим лiчився у начальства. А з простими москаликами недобре поводився: не тiльки зобижав їх, як другi, а так же, як i всi старшi, почав обрiзувати та обкраювати тi злиденнi московськi достачi, якi давалися... А щоб чим-небудь хоч трохи одводити душу, обзавiвся якоюсь повiйницею та й гуляв iнодi з нею...

Iшов 1848 рiк. Заворушились французи i махнули свого короля геть з престолу. За ними пiднялись нiмцi, iтальяни... Обхопив вiльнолюбивий дух чехiв, цесарцiв з ляхами... Загомонiли пiдданi проти своїх королiв, цесаря... Скрiзь червонiла пожежа вiльного духу... Поки ж те зарево було тiльки здалека видно, – сiлькiсь! Аж ось палає огонь у сусiда на самiй границi... не дай, боже, вiхоть перекине й на нашу сторону!.. Що тодi?.. «До зброї! до зброї!» – загукали нашi i забили тривогу... «До зброї, – боронити цесаря од його бунтiвливих пiдданих». Це вже нам була не впервина. Ми вже ходили раз боронити турка од його бунтiвливого холопа – бiлого орапа... Узброїлись нашi й тепер, погнали полки за долками обороняти австрiяка од венгра,– тушити пожежу, котра то там, то там прокидалася по Слав’янщинi...

Пiшов i Максим, повiв свого звода. Тут йому вперше довелось побачити сiчову смерть своїми очима... Раз, серед кривавої сiчi, де крик, гам, дим, рiчки кровi, де те, що йшло вгору, мiшалося з тим, що ховалося в землю,– Максимовi трохи не довелось свою голову зложити... Напали на їх трьох – цiлих десять; сiкли, рубали... Вони не подавалися... Коли це, де не вiзьмись, пiдскочило ззаду три своїх... як рубонуть венгерцiв, то один тiльки втiк, а дев’ять на капусту посiкли... Подякував Максим незнакомим москалям-товаришам, що виручили з видимої смертi, та й знову побiг рубатися...

А то – вдруге, вже вiн виручив трьох москалiв i знамено. День був палкий-гарячий, а до того сонячного жару пiддавали ще й гармати свого – то з одного, то з другого боку. Нашi стояли на однiм згiрку, а венгри навпроти, на другiм. Палили з гармат, палили – нiчия не бере! Тодi сказали конницi «батарею взяти...». То не вихор понiсся по долинi, то нашi улани помчалися батарею брати. А насупроти їх – мчалися венгерськi улани... Як зачали рубатися, господи! А з гармат – одно палять, одно палять... аж земля стогне... Не видержала конниця, нi їх, нi наша, картечного гороху, – прибрала муштуки в руки,– та назад... Що його робити? «Пiхота – в штики!» Пiхота кинулась бiгом... Картечний град брав своє по дорозi, – оже пiхота добiгла... Узяли нашi батарею та вже хотiли назад вертатися... Коли – зирк! – гон, може, зо двоє, вбiк зчепилася купка, рубається... А посеред купки, видно, знамено: то опускається вниз корогва, то знову пiднiмається вгору. Максим стояв скраю. Як побачив,– та, не дожидаючись приказу, як крикне: «Звод, за мною!». Повiявся звод за Максимом. Пiдбiгають зблизька – аж то нашi з венграми за знамено рiзанину справляють. Як кинеться Максим на ворогiв... Так хiба лев кидається на охотника! Тi бачать – непереливки,– та врозтiч. А Максим тодi: «Пали!» Москалi приложилися: бух! бух! бу-бух!.. Один поточився, два стовбура стало... Максим прицiлився: бух! – венгерський офiцер заорав носом – i не скрикнув, i не тiпнувся... Нi душечки не оставили ворогiв. Тодi до своїх. Посеред калюжi свiжої кровi лежало чоловiка з п’ять; а оборонили тiльки трьох та знамена. Максим глянув на живих – порубанi, покарбованi; тодi глянув на мертвих... i затрусився. Посеред купи лежав, об’юшений кров’ю, той самий чорненький москаль, що оборонив Максима од смертi, – лежав, тiпався, ще живий... «Ой, лишечко!.. – кричав недобиток: – Ой, рятуйте!.. Мотре!.. Хiвре!.. Ой, рятуйте... Простiть мене!..» I, захарчавши, спустив дух...

– Хто то? – питає Максим недорубкiв, що один був без уха, другий без пальцiв, а в третього з плеча кров юшила.