Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

– Знаменосец... хохол Хрущов, – одказав безпалько...

– Ну, пущай ево! Брось, Захарыч!.. Понесем знамя, – каже безухий.

– Понесем...

I всi пiшли.

Повiв i Максим назад свого звода. Оглянуться, – аж немає їх Федосєїча, фельдфебеля. Де вiн? Там, мабуть, де й другi... Сказали ротному; той полковниковi. Не можна пiд такий гарячий час ротi без фельдфебеля бути! Кого ж його? Хто бiльше зарубав, хто кидався у саме пекло?.. А хто ж, як не Максимi Вiн i знамено одборонив. Буть Максимовi фельдфебелем! Став вiн фельдфебелем. Незабаром йому за знамено Георгiя почепили. А тут i вiйна – шабаш! Погасили в сусiда вiльнолюбиву пожежу, – тепер i самим безпечнiше. Годi! Вертайся додому!

Вернулися.

Бiльше старшинування ще дужче гнiтило Максима. Тепер уже треба бути кожну годину готовим, сподiватися, що ось-ось кликнуть до ротного або й до самого полковника. Треба стерегтися, щоб не чутно часом горiлки.

Покинув Максим зовсiм пити; розплювався з своєю дiвчиною; став тiльки ще дужче про себе дбати. Воно й добре. Тепер зручнiше глибше п’ятерню запустити в московськi достачi: не звод який там, а цiла рота на руках! З миру по нитцi – голому сорочка. Максим зарубав собi на умi, що це мудрiше правило на свiтi, – то й став по йому жити. Нiщо не проходило мимо його рук, щоб вiн не одколупнув хоч трошки на свою долю; нiщо не перепускалось через його руки, щоб вiн не вигадав остачi для себе.

Назбирав вiн i грошей, i одежi... Навiщо? Сам не знає, де його подiти, куди приткнути. Хоч би сiм’я, – тодi iнша рiч! А то – сам, як палець. «Сiм’я? – подумав Максим: – добре б тепер дiло сiм’ю мати: знав би, на кого працюю, було б кому покинути... Та й душу б можна одвести...»

Часто Максим, загадуючись над своїм бурлацьким життям, отак думав. Одно лихо: нiяк собi пари не знайде. Кацапки йому не сподобались. Бiлявi, хоч iнодi й хорошi, вони завжди здавалися Максимовi немоторними, неповоротними: ляже тобi, як колода – нi пригорнути, нi поцiлувати незугарна! Жалкував вiн тепер за своїми Марусями, Горпинами, Прiськами, Мелашками – часом i геть-то чорнявими та палкими дiвчатами, котрих вiн змолоду так безжалiсно з ума зводив...

«Проклята сторона! – думав вiн. – Хоч би швидше вирватись додому, – щоб хоч пару знайти, а то доведеться тут i посивiти!»

На його втiху, пара себе довго не заставила ждати.

На самому краї того самого города, де вони жили казармами, на великому розпуттi, куди завжди звозили гнiй, нечисть, викидали всяку падаль, – стояла одним одна хатка, як кажуть, на курячiй нiжцi. Стiни попрогнивали, вивалювалися – порохня сипалася з голих колод; а повеснi текла всяка нечисть – слизотiла й пiнила; вiкна побитi, ганчiрками позатиканi; верха зовсiм не було; оселя наполовину геть чисто зогнила. Руїна, а не хата! Кругом – пустир, гноїще. Один бог знає, скiльки та хата переховала всякого темного й лихого люду, що ховався в цiй берлозi сам i переховував легкою працею зароблене добро.

Жив тепер у тiй хатi якийсь москаль з своєю невiнчаною половиною. Москаль та його половина тiльки й знали, що лаялися та билися, пили та гуляли, переховували всяких блудяг, переводили крадiжку.

Чи на добро, чи на лихо, росло в тiй хатцi невеличке дiвчатко – Явдошка, що найшлася через рiк пiсля того, як косоока Меланiя зiйшлася з кривоногим Терьохою. Росло воно само собi, без усякого призору, без турбот та клопоту батька-матерi, немов воно було не їх дитина. Чи їло воно, чи голодне й холодне було, – байдуже їм! Поки ж Явдошка була малою, то знай голосила на всю хату, коли хотiла їсти; а пiднялася на ноги, стала по дворах ходити, прохати христа-ради... Що, ради душi спасенiя, клали люди в простягнену дитячу ручку, – все воно несло до себе в нору. Грошi зараз же пропивалися, проїдалися, а одежинка надягалася на старе рам’я й носилася без перемiнки, поки сама не опадала стряп’ям та гноттям.

Швендяння змалку по дворах, простягання христа-ради руки попiдвiконню привчали дiвчину не до працi, а до бiганини, до неповаги на чуже добро, часом тяжкою працею чесно зароблене. А до того – й примiр перед очима! Дiвча щоночi бачило якихсь людей, котрi приносили до батька-матерi всяке добро, та оддавали скритно до схову. Воно й само привчалося до того... стало пiднiмати усе, що тiльки лежало не приглянене...

Раз якось, простягаючи од хати до хати христа-ради руку, помiтила Явдошка в одному дворi на вiрьовцi розвiшанi два здоровенних платки. Не довго думавши, вона потягла їх, сховала пiд юпочку та й однесла додому. Батько та мати й не спитали: де вона взяла їх, а почали її по голiвцi гладити, звати «умницею» – й дали трошки горiлки випити. Явдошцi вона подобалась. Пiсля неї стало тепло й весело... З того часу дiвчинка не пропускала вже нiколи такого случаю: через його вона приймала ласку од батька-матерi й горiлку...

З року на рiк, пiдростаючи та розумнiшаючи, робилася Явдошка все хижiше та хижiше; до горiлки привчилася, як до води. Батько-мати тепер уже не цуралися дочки, як спершу: вони її прихиляли до послуху то сим, то тим, а найбiльше горiлкою. Вони бачили в своїй дочцi добру помiчницю – й радiли, що знайшли таку помiч.

Як минуло їй п’ятнадцять лiт, вони ще щось запримiтили. Кинулись їм у вiчi тонкi на шнурочку брови, блискучi, хоч i сiрi, очi й волосся, як льон, бiляве i личко, як рожа, рум’яне... Запала їм в пам’ятку її краса, урода дiвоча... Вони порадились – не пропустити даремно, не взявши свого...

Пораїлись... Вимили, вичесали її, обули, одягли в нову одежинку, як панночку, i однiєї темної ночi одвела її сама мати у мiсто, до великого будинку...