Розділ «VII»

Згодом:

– Ну то як, Тетяно? Не зігнемося? Понесемо? У вас же сила – талант. Ви багато зможете. Чи, може…– В Андрія неспокійно спалахнув в очах ревнивий огник: – Чи, може, дайте тільки з цих злидень вибратись, тоді і не доступиш до вас, забудете й шлях у село?

– Ніколи! Ніколи в світі, – гаряче перебила його Тетяна, не приймаючи в жарт. Помітно було, що вона про це думала.

– Чого доброго, – уже гірко казав Андрій, – там слава, розкіш, бляск – а тут що?

– Та чого ви напалися на мене? – разом і сердилась, і сміялась Тетяна. – Як би вже там не було, а коли у мене є той талант, то не продам же його ні за гроші, ані за тую славу! Стала червона, як піон.

– Руку, Тетяно! – Андрій ловив її руку. Тетяна вирвала її у його, блиснула гордими, гарячими очима, шукала якихось інших слів. Далі підвела голову до неба і лице її заясіло, стало бліде і таке покірне, покірне. Звела, як дитина, руки до неба:

– Дано мені малісіньку іскорку святую… Малісіньку-малісіньку… І освітила вона моє життя біднеє, щастям нагріла моє серце… Та хай же погасне краще іскра в мені свята і хай буде марне моє життя й темної темніше ночі, коли оддам її в наругу чи в болото втопчу.

Почали впиняти:

– О, та й нащо так?

У неї на очах горіли росинки щастя…

Плакала…

Марили, вірили, раділи…