Розділ «VII»

– Думаєте – п'яна? – похитала головою. – Ні, неправду кажуть люди – не пила й не буду пити.

В очах промайнуло ясне й правдиве.

– Слухайте… – І хоче вона щось сказати, і боїться: ні, ні, може, цьому ще неправда… – Слухайте… тільки не смійтеся з мене, дурної… – Вона прихилила мою голову і знишка промовила над ухом: – Кажуть – у мене талант…

Іскрою пронизало мене таємне слово, аж серце забилося.

А вона – схилила, як сирота, голову; здалося – гірко плаче. Підвела очі: горять радощами, як золоті темної ночі зорі.

Розповідала: зараз оце вона з театру. Там були з столиці гості, що наїхали до пані. Після спектаклю всі товпились коло неї, вітали її, руки стискували і всі в одно впевняли, що у неї – талант… Що так не слід його занехаяти… Обіщали в город одвезти… учитись…

Од хвилювання Тетяна не могла спокійно говорити.

– Ви поїдете в город?

Зітхає:

– Ой, поїду…

Одчинивши своє вікно, світить цигаркою Андрій. Чогось кашляє та й кашляє.

– Андрію Маркевичу, сюди йдіть!

– А чого там? – озивається суворо, так ніби йому до нашої розмови зовсім байдуже.

– Та йдіть до гурту – тут скажемо.

Виходить поважно, держиться суворого діловитого вигляду, а в очах цікавість аж світиться…

– Що це у вас таке веселе? – питає ніби знехочу, а в самого очі так і стріляють – то в мене, то в Тетяну. Кажу я, каже Тетяна, – розповідаємо наперебій.

– Що? Талант? Який талант?…

Слухає: нахмурені брови, неймовірний вигляд, а вже чогось зашарілися кінчики ушей. Суворо до Тетяни:

– Хто це казав вам?

– Всі казали. Артист там один був, професор…