Розділ «XV»

Мені вчулося теж щось у голосі знакоме.

– Чи не він, справді?

Андрій не хоче вірити. Запорожець давненько вже поїхав із села, і була чутка, що він поступив десь в учительський інститут.

– Який там дяк? Де він тут візьметься? Це якась личина…

Андрій не доказав, голос у темряві несподівано з голосіння переходить у лірику, і з болота долітає —

Чого вода каламутна,

Чи не хвиля збила?…

Тетянина улюблена пісня…

– Тума б тебе взяла!… Він! – стиха промовив Андрій і замовк… Тремтіло в грудях, ніби звідтіля, з яру, бив хтось у дріт. Було чудно і дивно. Образ дівчини, з тими дивними очима, сплинув, як живий, над болотом, в імлі нічного туману, таємничий і смутний…

Стояли, як понімілі, поки пісня не замовкла.

– Чого вас там носить нечиста? Сюди ідіть!

У відповідь радісний з темряви голос:

– Голубчики ви мої, братики, де я?

– Беріться сюди – побачите.

– Не знаю куди – кругом болото.

– Прямуйте на голос.

Стало чути, як щось почало бовтатися в калюжинах… плющати, і зрештою перед очима стовпом стала якась тінь…

– Либонь, це школа? Яким же це чином?… Тут щось не так…

Мовчки беремо його за руки, витягуємо на ґанок, іде покірно, як дитина, ковзається п'яними ногами, зіскоса позирає на нас. Увели в кімнату… Плеснув руками Андрій: чоботи, одежа, лице – все в Запорожця було вимащене в болото, викачане в реп'яхах, у колючках… Якась манія – не людина…

І коли б не ті молоді очі, що тоскно світилися на розмальованім обличчі, можна було б подумати, що він нарядився так навмисне, на сміховище людське.