Розділ «XIII»

Піп:

– Сторож! Сторож! Виведи її звідціля, негідницю!

Рябий бородатий сторож, що стояв коло вівтаря, кашлянув у руки і рішуче став протискуватись до півчі.

Тетяна шпурнула ноти на пюпітер, вийшла з клиросу.

Розштовхуючи собі дорогу, червона, гаряча, з потуманеними очима, вона опалювала диханням людей і прямувала до дверей, як буря… Люди розступалися перед нею, як перед огняним вітром. Коло порога повернулась:

– Я поїду жалітися… я до архирея… я… я…–   побігла.

Піп їй услід, із глумом:

– Іди, іди, жалійся! Я за тебе ось ще не так візьмуся. Десь там тинялася в ката по балаганах, прийшла до церкви – бешкет заводити. Бачили таке? Артистка…

Люди чуманіли…

Раптово в бабинці між жінками одна кинулась, як зо сну, зірвалась із місця, побігла з церкви навздогін, мало не з ніг валяючи людей. Пішло по церкві:

– Мати…

Стояв тривожний настрій. Додому люди не розходилися: зібралися на цвинтарі, хвилювалися, гули.

До гурту підходив отець Василь, стурбований, винуватий, з робленим суворим виглядом:

– Бачите, як ви своїх дітей навчаєте? Бачите, до чого доводить своя воля?

Із натовпу обізвався стриманий голос:

– Так-то так, батюшко, коли ж і вам чинити так, як ви зробили, не годиться.

За ним другий, жіночий:

– Отак опаскудити, обплювати дівчину, та ще принародне в церкві. А спитати б, за що? Мало ще залили сала за шкуру?

Далі одно по одному загули з громади інші голоси, кидаючи виважені й стримані слова мужицького, грубого та гарячого, доймаючого жалю:

– Ну, нехай би вона й справді там провинилась, то й що ж: зразу йому камінь на шию та як щеня – у воду?