Розділ «XIII»

Забувалося, де в церкві вікна, де двері.

Торкнуло щось у груди: «Оце, мабуть, і є той самий талант…»

Тетяна, здавалось, росла. Ніби почувши свою владу над людьми, вона виступила з ряду наперед, стала в гордій, незалежній позі, запишалась. Одчувалася сила. Сила нова, непокійна, жагуча, сила грізна, що од неї торохтіло сухе дерево й чорніла стара позлота в церкві, осипалася, як од вітру. Ось-ось, здавалось, розступляться темні стіни, стане видна далечінь зелена, синє небо та ясне сонце. Вівтар був забутий…

Щось стороннє, настирливе почало густи, шипіти, намагаючись звернути на себе увагу. Дедалі – дужче й дужче.

На клиросі поміж співаками почалася якась руханина, нелад в голосах; один із співаків злякано замахав руками, і хор замовк. Тоді ясно стало чути стриманий, а роздратований, гнівний голос:

– Годі! Замовкніть! Схаменіться! Тут святе місце,, тут храм божий. Годі, кажу!

У малі двері з вівтаря визирав отець Василь, блідий, як глина, очі зеленяві, злісні. Дивився на Тетяну й шипів:

– Це ж що за вигадки? Нащо вони мені? Артистів мені не треба. Тут не опера.

Люди нічого не розуміли: перезирались і перешіптувались.

Тетяна стояла рівна, як струна, і, як біль, біла. Помалу почала червоніти й зразу, мов квітка, розцвіла – полуменем зашарілася.

Промовила стиха:

– Що ж я такого зробила?

– Мовчи, грубіянко! Не смій мені суперечити в церкві. Тебе по правилу не слід би було й на поріг сюди пускати.

Очі Тетяни гнівно закурилися. Щось думала. Промовила стримано, проте так, що всі в церкві почули:

– Чого ж то так, батюшко? Мені коси ніде ще не стригли.

Церков завмерла. На селі подейкували, що хтось із селян застукав попа коло своєї молодиці. Хотів косу серпом одтяти – одкупився.

Піп затупотів ногами:

– Вон, негодяйко, з храму!

Тетяна йому грубо:

– Не маєш права, не твоя церква.