Розділ «XLV»

– Вип'ємо, – каже, – по повнiй, бо наш вiк недовгий!.. Бувайте здоровi, в кого чорнi брови!

А дядько:

– Що се, – каже, – за горiлка? Лучче води напитись, як такої горiлки!

– Коли хто схоче, то нап'ється й води, – озвавсь Назар.

– Горiлочка, здається, добра, – каже хазяйка.

– Бодай тому шинкаревi таке життя добре! – одгримнувсь дядько. А проте випив iще, iще й iще. Вип'є i сплюне, налає i знов вип'є.

Стара дивується та головою хитає, а далi вже не стерпiла:

– Що ж ви так її гудите?

– Не твоє дiло, бабо! – гукнув дядько. – Для приятелiв п'ємо всяку.

– Та на здоров'ячко ж!

– Знайте нашу московську добрiсть! – додав Назар. Вечеряємо, говоримо; а дядько п'є та й п'є, та й п'є. Зблiд на лицi й на стiл схилився. Дивиться на нас iз чоловiком та й каже:

– Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкупцi… Та годi, не журiться!.. Пожили, порозкошували – i буде з вас. Бува й таке, що з сповиточку ласки-добра не знаєш, – вiк звiкуєш пiд палкою… Отак живи!.. Без роду, без плем'я, без привiту, без совiту, – на всiх розкошах!

А стара тодi до його:

– А де ж ваш рiд, дядечку? Звiдки ви самi?

– З кантонiстiв! – одказав похмуро москаль. – 3 тих, коли чули, що нас у холеру поменшало. Роду нема, не знав i не знаю.

– А матуся ваша?

– Казав: не знаю!.. Чого дурпо розпитувати?

– Отакеньки i я тепер безрiдна! – каже хазяйка хлипаючи.

– Iще й вона мiж люди! – гукнув москаль. – Що твоє лихо!.. Плюнуть! Он лихо, то лихо: що нiкого тобi згадати, нiхто й тебе не згадає; нiкуди пiти й нiде зостатись. Усi тобi чужi, i все, усе чуже: i хата, i люди, i одежа… Степовик! – мовляв (до Назара)… – Так, брате! Мене з стенiв узято… Ну, i славнi, мабуть, тiї степи були!.. Дай, бабо, горiлки! Вип'ємо до дна, бо на днi молодiї днi!

А в самого сльози котяться-котяться. I смiється вiн разом, i горiлку п'є… Далi вже як упав па лаву, так i заснув.