Розділ «Ніобея»

а наймолодший – мій вогник, багаття моє найдорожче,

як він востаннє спалахнув! вся батьківська кров обізвалась!

Він переможцем здавався в остатню хвилину життя!..

Всі полягли як один, тільки зброя та диски лишились,

он вони між покрасами донь, між ляльками маляток,

марні, зайві, хіба що на теє потрібні,

щоб викликати з очей моїх знову потоки раптові,

якби часом ті сльози спинились в камінних очах.

Ой, не спиняться, ні! будуть литись отак до загину,

а як вихор зненацька або землетрус мене скине,

камінь об камінь розіб’є, на дрібний пісок розпорошить,

то джерела гірські понесуть мене в море з риданням,

потім хвилі морські голоситимуть вік надо мною, —

і не вмре моя туга, мій жаль не загине у світі…

…Ох, якби ж хоч одно, хоч найменше зо мною зосталось,

те дитяточко любе, моє немовляточко рідне!

Може б, устонька гожі так міцно могли притулитись

до грудей кам’яних, що збудили б життя в моїм серці,

і гарячая кров поборола б холодний сей мармур,

і камінні сі руки, простягнені марне у безвість,