Розділ «* * *»

Я знала те, що будуть сльози, мука,

багато праці марної, дрібної,

невидної і часто, дуже часто

даремне вжитої. Не тільки надгороди

за все те я не жду, а ледве-ледве

від власного картання захищаюсь

і ледве стримую докори свого серця

за те, що завинила без вини.

Коли часами в сутіні щоденній

яскрава квітка щастя процвіте,

її приймаю не як надгороду, —

як дар, як диво, як нежданий рай,

відкритий на хвилину з ласки неба,

як легендарний з папороті цвіт.

А потім, коли знов наплине сутінь,

я думаю: я знала се, я знала,

мовчи, душе, спини свій стогін, серце,

так мусить бути…

Може, хутко прийде