Розділ «VIII»

– Коханець! – вiдгукнулась вона глухим голосом.– Зрадник! Невiра!

Вона на хвилю спинилась, почуваючи нелюдську муку, i, перемiгши бiль, приставила до полички гнота.

Гримнув вибух, двоє вершникiв впало. Дiд обняв оскаженiлу Орисю i надтрiснутим вiд здавлених слiз голосом сказав:

– Вище вiд цiєї любовi до своєї вiтчизни, дитино моя, немає на свiтi!

Прискакав до греблi воєвода Чарнецький; в лютостi, не знаючи, на кому зiгнати свiй гнiв страшенний, звелiв вiн негайно запалити млин i дозволив летючим загонам укупi з татарами сплюндрувати i зрабувати всi окружнi селитьби, не милуючи нiкого, навiть кiшки.

– Ясний гетьмане,– обернувся вiн до пiд'їхавшого Лянцкоронського,– моє передчуття справдилось – жменя проклятого бидла заподiяла новi рани нашим славним бойовим силам!

– Так, я бачу,– сказав з сумною ухмiлкою Лянцкоронський. – 3 Марсом жартувати не можна, як бажає того отаман коронний; до того ж, опрiч мiцних природних позицiй, Бушу ще боронить не жменя бидла, як єгомосць мислить, а жменя левiв!

– О, це гiєни – не леви! Вони заплатять менi сторицею за кожну краплину кровi шляхетного славного лицарства!

– Доки вони заплатять, багато ще проллється цiєї шляхетної кровi! – вiдповiв замислено польний отаман i пiсля невеличкого перестанку додав: – Чи не можна б для виконання цiєї навiженої i безцiльної вигадки вжити хоч татар?

– На штурм вони не пiдуть, та й мiсцевiсть не дозволить менi розгорнути свої сили! – вiдповiв Чарнецький. – Помiж ними i так вже чути нарiкання, i я дозволив кiльком загонам понишпорити в околицях.

– Руїна, одна руїна, i новi болячки ойчизнi, i новi краплi отрути в серця розлютованих дiтей великої i славної колись Польщi! – зiтхнув важко Лянцкоронський.

– Не дiтей, а гадюк, ясний гетьмане, – вiдповiв, скипiii-ши, Чарнецький, i полум'я нелюдської ненавистi свiргонуло в його очах.– Я, проте ж, придумав для них частування, услiд за котрим пiдуть i татари.

– Яке ж? – зацiкавився гетьман.

– Я от цю саму греблю звелю розкидати, одним вибухом висадити у вирiй, випущу всю воду з озера в провалля, i тодi суходолом полiзуть i татари i дощенту знищать це гадюче кубло!..

– Люто придумано, пане воєводо! – завважив гетьман. – Саме пекло навело тебе на цю думку…

– Воно ж завтра i потiшатиметься на бенкетi кривавому, коли пiсля розруху з гармашнi вашої вельможностi сарана налетить ззаду! – I Чарнецький так злорадо, з таким запеклим сказом зареготався, що навiть здригнувся вiд жаху Лянцкоронський i раптом повернув коня.

Коли вже стемнiло зовсiм i нових нападiв навряд чи можна було сподiватись, Орися пiшла до своєї свiтлицi в роговiй баштi i по дорозi зустрiла бабусю.

– Вклонявся тобi, доню, батько твiй, – сказала бабуся, поцiлувавши свою Орисю в чоло,– i звелiв переказати, що господь бог огрiває їх своєю ласкою, що не б'ється страхом козаче серце i не слабшає силою дух, що й тобi вiн його посилає вкупi з батькiвською молитвою.

– Спасибi тобi, неню, за переказане вiд його слово,– обняла бабусю Орися,– воно ще надає менi сили; отцева й матчина молитва зi дна моря вертає, з тяжкої неволi визволяє… Що ж, як там? -додала Орися.– Чи багато постраждало за правду?

– Є вже таки чимало в божому раю, – зiтхнула глибоко бабуся, похитавши головою.