"Так, я люблю його,– промайнуло у неї в головi,– його, зрадника моєї вiтчизни, цього Каїна, що пiдняв камiнь на брата,– я все ж таки люблю його! Мої лиця горять соромом за його, а я все-таки люблю… Невже ж це почуття дужче вiд мене? Невже ж i пiсля смертi… Та чи вбито ж його? Хто впав?.. Вбито, вбито!..– Вона провела холодною рукою по гарячому чолi i вiдкинула назад свою косу.– Ох, Антосю мiй, любий, коханий! Нащо все так сталося? Нащо твоя злочинна рука тепер безвладно лежить на холоднiй землi? Нащо твої чудовi очi застигли мутними крижинками? I нащо ж поклала тебе на козачому степу сестра ж твоя i подруга? Чому не лягли ми разом з тобою в домовину, переступаючи порiг цього життя з вiрою одно в другого i з ухмiлкою раювання?! О, яка смертельна нудьга, який нестерпучий бiль!.."
Орися схопилась руками за груди, буцiм хотiла спинити в них трiпотiння серця, задавити цю пекельну муку. Непрохана сльоза повиснула на довгих вiях; блукаючий погляд упав униз i втонув у чорнiючiм проваллi, а думка шепотiла щось непевне: "Нащо ж зосталась я сиротою? Нащо менi ця зайва година життя? Та в нiй же, в цiй недовгiй годинi, стiльки мук i нудьги, скiльки й довге безрадiсне життя не вмiстило б!"
Вона зробила крок, другий i на мить спинилася на самому краю… Спинилася i одеревенiла вiд жаху; але не вид смертi її вжахнув, а свiдомiсть своєї хвилевої легкодушностi, свого себелюбного i злочинного перед другими замiру.
"Як? – мигнула в неї думка. – Ще один крок – i я зробилася б такою ж, як i вiн, зрадницею вiтчизни?! Менi доручена доля моїх братiв, а я думаю, як би самiй швидше спекатися турботи, як би збутися тiльки свого власного горя,– коли ж воно нiкчемне, мiзерне перед великим горем моєї бiдної країни… Нi! Геть вiд мене ця гидка легкодушнiсть!!" I вона твердою ходою зiйшла з замкового муру, прямуючи до церкви.
Орися увiйшла в пiввiдчиненi дверi i стала бiля лiвого криласа.
В церквi було тьмяно i сумно; одна лише лампадка миготiла перед образом пречистої матерi, освiчуючи стиха її лагiдний образ i граючи блищиками на срiбнiй ризi. Отець Василь стояв навколiшках, упавши ниць перед владичицею неба, розважницею наших слiз i туги; вiн молився мовчки, але Орися знала, за кого з душi його лилася молитва i летiла поза межi всесвiту.
Орися затримала свої очi на божественному дитятку, що принесло на землю мир i дало людям ласку.
Отець Василь пiдвiвся, приложився до образа i хотiв був пiти перед вiвтар, але його спинила Орися.
– Я до вас, панотченьку,сказала вона рiвним, спокiйним голосом, – мiй батько прислав з пригороду двох козакiв для останньої оборони з нами замку – очевидячки, кiнець наш прийшов!
– Усе зважено на вiдвiчних терезах, – вiдповiв стиха отець Василь, – без волi творця нi єдиний волос не впаде з голови нашої.
– Панотче! Я без супереки скорюся його святiй волi i донесу до кiнця хрест, менi вложений.
– Не треба, проте ж, тратити надiї,– казав далi батюшка, – закони божi – недослiдженi. Що для нашого грiшного ока вбачається неможливим i необорним, те одним подихом уст божих знищується в порох: хто-бо єсть бiльший вiд господа i де джерело любовi!
– Батюшко, отче святий! – сказала тремтячим голосом Орися. – Я вiрю, глибоко вiрю…
– I вiра твоя спасе тебе! -сказав пророчо батюшка. Орися поцiлувала побожно батюшкову руку i спитала пiсля невеличкого мовчання:
– Чи не дасте, панотченьку, яких наказiв? Може, треба що сховати вiд вовчих зубiв або переказати кому з наших яку тайну,– бо часу ж лишилося одна тiльки нiч.
– Нi, дочко моя, вiд цих гiєн не сховаєшся, – вiдповiв з журливою усмiшкою батюшка,– вони все спалять i зриють дощенту, з могил повитягають покiйникiв… А от що хiба тобi повiдаю: пiд цiєю церквою викопано глибокий льох, i вiд нього ведуть чотири хiдники до кожної башти. Вхiд у цей льох – за лiвим притвором; там є камiнь, а пiд ним драбина, далi залiзнi дверi, а за ними – головна комора, з неї є й потайний вихiд до одної печери, зовсiм закритий терном, що понад ставом росте; от i ключi вiзьми, – скiнчив батюшка, вiддаючи два ключi Орисi.
– Що ж там, у тiм льоху? – спитала вона з цiкавiстю.
– Великi пороховi складницi, припаси Богуновi…
– О? Так я туди пiду! – скрикнула, здригнувшись, Орися.
– Пiди, пiди! Заховайся, голубице моя, вiд яструбiв,– сказав ласкаво батюшка,може, i врятуєш собi життя. Ти маєш право берегти себе, бо ще ж i не жила на свiтi…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Облога Бушi » автора Старицький Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VIII“ на сторінці 4. Приємного читання.