Розділ «VIII»

– Так, в божому раю,– пiдмiцнила Орися, здiйнявши до млистого, неосяжного небосхилу свої велебнi очi,– я цьому глибоко вiрю,– i, помовчавши трохи, спитала: – Ну а як же там окопища, ще не зовсiм розваленi? А з гармат чи вцiлiла ж хоч одна?

– Окопища розвалено, але їх уночi полагодять; а з гармат же тiльки товстопузиха ще держиться та баба, останнi ж усi пiдбитi,– говорила спокiйно бабуся,– а то й їх якось прилаштують… Еге, я й забула, про що мала казати,– заметушилась бабуся,до тебе батько прислав двох поранених…

– Де ж вони?

– Отам, коло твоєї свiтлицi.

– До смертi раненi? Так треба ж зараз їм запомогти або по батюшку послати,– стривожилась Орися.

– Ранено їх здорово: у одного голова шаблюкою розрубана, а в другого нога,– повiдала бабуся,– але вони не гоїтися прийшли, а допомогти нам оборонятися.

– Все ж таки треба б перев'язати i заживити їм рани,– клопiтливо говорила Орися, пiдходячи до свiтлицi, i зустрiла на порозi її двох козакiв – одного, переправленого вплинь, з загону Вернидуба, а другого з загону хорунжого.

– Вiтаю вас з славою, лицарi,– сказала Орися.привiтно,– i заздрю вашiй славi!

– Не заздрiй, панно,– вiдповiв молодий ще козак з зав'язаною скривавленим рукавом головою,– слави тут про всiх не забракне, але от тiльки треба приготуватись i вам к завтрiшньому дню.

– Як? Хiба вже пригород не може триматися надалi? – спитала неспокiйно Орися.

– Поки зможе – втримається,– зауважив другий ранений,– але проте ж супроти такої хмари далеко не посунеш; вони ж, антихристи, тепера розлютувались, так будуть дошкуляти страх як,– тож, стало буть, i треба приготуватись, щоб почастувати їх як слiд.

– Та хоч вiдпочиньте трохи та дайте я з бабою перев'яжу вам рану.

– Не варто, панно,– вiдповiв молодий козак,– на одну нiч i працi шкода, все одно завтра новi будуть.

– Правду кажеш, хоч i молодий,– зауважив з усмiхом сивий сiчовик.Так от що, дочко, рани нехай самi собi гояться, коли хотять, а ти нам покажи, де лежать колоди, їх треба розкласти як слiд, так от ми й поможемо, бо воно хоч i ваш брат теж не дасть собi межи очi наплювати, але проте ж сили у вас супроти нашої нiбито й менше… oil воно що! Та й цебри задля смоли треба приготувати, дров наносити, корякiв придбати,– от коло цiєї справи постараєтеся й ви, молодицi. Ну й весело промине останнiй день, далебi, весело!..

– А ви, дядьку, й радi,– спитав, пiдморгнувши, молодий,– що i в останню дорогу послав нам бог молодиць?

– Авжеж, радий! Чого менi брехати? Присяйбi, радий,– згодився щиро старий,– веселiш, одне слово, веселiш!

– Спасибi вам, дiду, i тобi, лицарю, що не гребуєте нашою кумпанiєю,– сказала з ухмiлкою Орися,– ми вам вiрними помiчницями будем i в братерськiй дорозi не завадимо, бо там простору доволi.

– Певно! – пiдхопив дiд.– Ну, поведи ж нас, розумнице, покажи все i попорядкуй, бо тебе батько тут головою настановив.

Орися вкупi з сiчовиком i молодим раненим пiшла назад до мурiв баштових i показала в трьох мiсцях складенi колоди i бруси, а бабуся вiдчинила комору, де береглись цебри, коряки, шаблi, списи, булави й iнша холодна зброя. Щоб перенести все отеє, було виряджено ще двадцять молодиць пiд проводом бабусi й два десятилiтнiх хлопцi для переведення наказiв. Упорядкувавши все i запевнившись, що робота пiд кермою сiчовика й козака закипiла та що для її виконання сил вистачає, Орися загадала собi ще пiти до отця Василя поговорити з ним рiшуче i вислухати його останньої поради; вона пiшла праворуч, по дорозi до церкви, i спинилась недалечко вiд неї, коло глухого муру.

Надворi вже стояла нiч, тиха й морозяна. Небо було чисте й зорiло мiльйонами блискучих i тихих вогникiв, тiльки на заходi з краю обрiю темнiло вiдiрване пасмо хмари та на сходi в трьох мiсцях блимала зоря, розливаючись кривавим вiдблиском угору. Орися повними грудьми вдихнула в себе хвилю свiжого повiтря i почула, як у тiлi її знов прокинулись життьовi сили, рiвнiше забилося серце, швидше потекла кров i свiтлiше стало в головi, але вкупi з прокинувшимися силами прокинувся в неї i страшний душевний бiль – приплив пекучої i безпорадної нудьги, нестерпучих гризот, котрi доти були приголомшенi нервовим запаленням; серце трiпотiло i стукало, як молоток, забиваючий цвяшки в трунову дошку. "Знай,– наче вибивало воно,– надi мною ти безвладна; ти змогла пiдвести руку на свого бога, могла залiзом розбити цей коштовний келих, ниточений для втiхи, для щастя, але вiдiйняти в мене його образ ти не могла i не зможеш: вiн тут вiчно царює i вмре хiба тiльки з останнiм ударом моїм!"