Розділ «VІІІ»

Морозом перейняли ті слова побратимів, і всі вони неспокійно і цікаво позирнули на Бенедя, мов ожидаючи, що він на те скаже.

– Може, то й правда, – сказав Бенедьо, – але як правда, то що се значить? Значить, що з такими цілями, з якими ви досі носилися, не мож показуватися межи людей. Що, хотячи згромадити їх докупи, треба їм показати не саму пімсту, бо пімстою ніхто ситий не буде, але треба їм показати якусь користь, якусь поміч, якесь поліпшення!

– Еге-ге, все він свою поміч тиче! – відізвався від дверей грубий голос Сеня Басараба за той час, коли Бенедьові з великого зрушення не стало духу в грудях і він замовк на хвилю. Він чув, що кров його зачала розгріватися, що мислі, котрі досі так уперто йому не давалися, тепер мов чудом якимось пливли і розвивалися в його голові. Слова Сеня Басараба, напівгнівні, напівзгірдні, були для нього тим, чим острога для біжучого коня.

– Так, я все про поміч говорю і не перестану говорити, бо мені здаєся, що тілько ми самі можемо собі помочи, а більше ніхто нас не поратує. Адже ж ані нашим жидам, ані панам не йде о то, щоби робітникові ліпше жилося. Вони ще якби могли, то би погіршили его жите, бо їм аж тоді добре, як робітник до посліднього доведений, не має чого хопитися і мусить здатися на їх ласку й неласку. Тоді вони присилують його до всякої роботи і заплатять, що самі схочуть, бо для него, голодного та голого, нема вибору! Ні, тілько ми самі мусимо помагати собі, як не хочемо довіку от так пропадати. А мститися – вважайте самі, до чого то доведе. Від ніякої пімсти нам ліпше не буде, хіба би-сьмо схотіли яку війну в цілім краю зробити абощо! А так: покараєте сего або того кровопійцю, на его місце другий уже давно наострився. Та й навіть постраху не буде на них, бо прецінь будете все мусили робити потаємно, то й ніхто не буде знати, хто се і за що зробив. А як дізнаються, ну, то ще гірше, бо беруть чоловіка і кинуть, і гний! Я гадаю, що треба нам добре застановитися і шукати іншого виходу.

Знов замовк Бенедьо, мовчали і всі побратими. Бенедьові слова невдержимою силою втискалися до їх переконань, але, на нещастя, вони валили то, що там досі стояло: надію на пімсту, але натомість не ставили нічого нового. Один тільки Сень Басараб, сидячи на порозі з люлькою в зубах, похитував недовірливо головою, але не говорив уже нічого. Сам Андрусь, хоч, очевидно, весь той новий оборот в думках деяких побратимів був, бачилося, для нього дуже неприємний і непожаданий, – а й він склонив свої потужні плечі і опустив голову: Бенедьові слова заставили і його задуматися.

– Добре би то було, то певно, – сказав він вкінці, – але як се зробити, як помагати собі самим, коли у нас сили нема й натілько, аби кождий сам собі поміг.

– Отож-то й е, що у одинокого нема сили, а як їх збереся багато, то й сила буде. Ти оден сотнарового каменя не підоймеш, а кілька нас підоймо го як нічо. Велика річ для ріпника при якім-такім зарібку дати на тиждень шістку складки, а най збереся сто таких, то вже маємо десять ринських тижнево і можемо бодай в наглій потребі запомочи кількох нещасливих! Чи правду я кажу, побратими?

– Гм, та воно-то правда, розумівся, так, так! – почулося з різних боків, лиш там, в куті, коло дварей, понуро мовчав Прийдеволя і невдоволено воркотів Сень Басараб.

– Добре йому, міському чоловікові, говорити о складках! Ану, трібуйте, чи на весь Борислав найдете десять таких, що вам схотять давати ті складки!

– Ну, – відказав на те живо Бенедьо, – се вже ти. побратиме, так собі, на вітер говориш. Ось нас ту в дванадцять, і я думаю, що кождий з нас радо до того пристане.

– Пристанемо, пристанемо! – загули деякі побратими.

– Тілько треба добре над тим обрадитися, на що складався ті гроші і що з ними робити! – сказав з повагом Андрусь.

– Ну, розумівся, так-таки зараз і обрадьмо! – підхопив Стасюра.

– Ба ні, – сказав Бенедьо, – поперед усего треба знати, чи взагалі маємо складати складки, чи ні. Ту, бачу, деякі побратими не раді тому, хотіли би, щоби все осталося так, як досі…

– Ти-бо також крутиш, – перервав його мову напівгнівний Матій, котрий досі мовчки сидів коло Андруся, зразу немов думаючи о якихось посторонніх речах, але чим далі, тим цікавіше і уважніше прислухувався до всього, що говорилося в хаті, – ти не питай, чи то кому приємно, чи неприємно слухати. Знаєш щось доброго, і розумного, і для всіх хосенного – то виїжджай з тим на пляц, говори просто з моста. Як побачимо, що твоя рада ліпша від других, то приймемо, а як твоя буде гірша, то аж тоді можеш нас перепрашати, що дурницями час нам забираєш!

По такій досадній заохоті Бенедьо зачав говорити «просто з моста».

– Бо то, – зачав він, – знаєте, як маємо піти на складки для своєї помочі, то вже треба зовсім усе змінити, не так, як досі було. Карбовання всяке набік, головництво набік (при тих словах Бенедьові здалося, що гарячково палаючі очі Прийдеволі з темного кута зирнули на нього і пропалюють йому лице своїм їдким, палким поглядом, і він сполонівся і похилив лице додолу), – зовсім інакше треба говорити до людей. Не пімсту їм показувати, а ратунок. Розумієся, кривди і злодійства не закривати, але наводити людей на то, щоби в'язалися докупи, бо против богачів та силачів оден одинокий робітник не встоїть, а всі як зберуться докупи, то, певно, борше зможуть устояти.

– Зможуть устояти? – відозвався знов невірний Сень. – Рад би я знати, як зможуть устояти? Чи всилують жидів, щоби більше за роботу платили, чи що?

– А що ж, не могли би всилувати? – підхопив живо Бенедьо. – Ану, якби так усі змовилися і сказали: не підемо робити, поки нам плата висша не буде? Що би тоді жиди зробили?

– А! А й справді! От гадка добра! – скрикнули побратими в один голос. Навіть Андрусеве лице трохи роз'яснилося.