Розділ «VІІІ»

– Еге, якраз, та й не якраз, – відказав Сень. – Тамтого жид трутив, а сего…

Не доказав, але Бенедьо не допитувався далі – він ясно розумів Сеневі слова.

– Ну, і що ж? – спитав він по хвилі важкої мовчанки.

– Як то що? Носив вовк, понесли й вовка. А кінці в воді.

– А що люди на то?

– Які люди? Комісія? Комісія наїсть, нап'є, тіло покрає, пошкаматує та й поїде собі.

– Ні, я не про комісію, а так, ріпники що кажуть?

– Ріпники? А що ж мають казати? Постояли, подивилися на небіжчика, головами похитали, дехто стиха шепнув: «Злодій був небіжчик, бог би го побив!» – та й далі до роботи.

– Значиться, діло страчене, і праці шкода! – процідив крізь зуби Бенедьо.

– Як? Страчене? Шкода? – зачудуваний, допитував Сень.

– Другим від того не легше буде.

– Але одним злодіякою менше на світі.

– Ну, не бійся, на єго місце завтра вже новий настане.

– Але буде бодай боятися.

– Овва, не знати чого! Як не відкриють, хто се зробив, то оголосять, що припадком поховаєся абощо. А відкриють, ну, то возьмуть чоловіка і запакують, і кого буде злодій боятися?

Сень зачудуваний слухав тої бесіди. Він надіявся, що Бенедьо буде тішитися, а натомість стрітив закиди.

– Ба, то чого ж би ти жадав?

– Я би хотів, щоби як що робиться, а ще й такий великий гріх на душу береся, то щоби вже робота була до чогось пригідна, щоби принесла якийсь хосен не для одного, а для всіх. А інакше, то я не знаю, пощо й зачинати.

– Еге-ге! – покрутив головою Сень, попрощався і пішов. Ще тяжчі думи насіли на Бенедя по виході побратима. «Що ж, – думалось йому, – може, воно й так… може, й ліпше, що одним лихим чоловіком менше на світі?… Але чи від того ліпше добрим людям? Зовсім ні! Чи від того легше стане хоть би тим самим ріпникам, що тішаться його загибеллю? І то ні. Прийде другий касієр на єго місце і буде так само або й ще дужче кривдити їх. От якби так за одним разом та всіх злих людей не стало… Але ні, се де-де-де!… Що й думати о тім! Радше о тім думати, що у нас перед носом, що ми можемо зробити!»

Побратимство ріпників, до котрого так несподівано зістав прийнятий Бенедьо зараз на вступі в бориславське життя, живо заняло відразу його мислі і надавало їм певний, хоть зразу не дуже ясно витичений напрям. Вже в першій сходині, коли так глибоко поразили його уяву оповідання ріпників і їх домагання виступити вже раз з якимось видним ділом, – тоді вже в мислі його промелькнув образ такого побратимства, великого і сильного, котре би могло злучити докупи дрібні сили робітників, могло би здвигнутися тою сполученою силою і охоронити кождого кривдженого і страждущего робітника далеко ліпше, ніж се може зробити одинокий чоловік. Серед ненастанної праці думок, підсичуваної щораз новими, страшними, поганими та хапаючими за серце подіями, образ такого побратимства чимраз більше вияснювався і зміцнювався в Бенедьовій голові. Йому здавалося, що тільки таким сполученням своїх власних сил до спільної помочі і оборони робітники зможуть на тепер добитися бодай якої-такої пільги для себе. І він постановив собі будь-що-будь виступити з своєю гадкою на найближчім зібранні побратимів і впертися цілою силою, щоби побратимство Андруся Басараба спровадити з небезпечної стежки – ненависті і пімсти, котра на тепер, при їх малосильності, могла тільки кождому пошкодити, а не могла нікому помогти, – а повернути увагу і силу побратимства на таку ширшу і спокійнішу, та, як бачилось Бенедьові, разом з тим і кориснішу роботу.