Розділ «XІІ»

– Грошей, – відповіла Рифка з упертістю божевільної.

– Нащо?

– Для сина, – сказала вона з притиском.

– Для якого сина?

– Для Готліба.

– Для Готліба? Але ж Готліба вже й на світі нема, – сказав Герман з уданим зачудуванням.

– Волить тебе не бути на світі!

– Значиться, він живий! Ти знаєш, де він є? Де він, скажи мені? Чому не йде додому?

– Не скажу.

– Чому ж не скажеш? Адже я все-таки отець, не з'їм його.

– Він боїться тебе і не хоче бути з тобою.

– А грошей моїх хоче? – сказав уражений Герман.

Рифка на те ані слова.

– Знаєш же що, – сказав рішуче Герман. – Перекажи йому, коли знаєш, де він, нехай вертається додому. Досить уже тої дурної комедії. Доки не верне, то ані цента не дістане ані від мене, ані від тебе!

– Але ж він готов собі що зробити! – скрикнула Рифка голосом розпуки.

– Не бійся! Так собі зробить, як у Львові втопився. Гадає, що мене грозьбами своїми переломить. Ні! Раз я подався, – тепер годі.

– Але він готов утекти в світ, готов наробити тобі якого лиха.

– Хе-хе-хе, – сказав насмішливо Герман, – в світ без грошей не втече, а впрочім… Слухай, Рифко, щоб ти не робила собі ніякої гризоти за те що, мов, отеє ти розповіла мені за нього. Я знаю, він тобі заказав, і я не налягав на тебе. Але я давно вже знаю се, знаю, де він жиє і що робить, усе знаю. І щастя його, що я се знаю, а то були б шандарі давно вже всадили його до цюпи і були б шупасом повели його до Львова. Розумієш? Щастя його, що той жид, вугляр, з котрим він приїхав зо Львова і у котрого мешкає, що він зараз, скоро я приїхав, розповів мені все дочиста. А тепер слухай! Я до нього не буду втикатися, ловити його не піду, бо він, впрочім, в моїх руках. Перекажи йому, най вертає додому, то все буде добре. А як не хоче, то – мусить. Шандарі пильнують його, не дадуть му нікуди рушитися з Дрогобича. Грошей не дістане, перекажи му се через того злодія-коминарчука, що тобі доносить пошту від нього. Я його давно маю на оці, най і то знає. І на тім конець!

Герман встав з крісла. Рифка зразу сиділа, оглушена тими словами свого мужа. Вона тремтіла всім тілом, їй дух запирало так, що вона ледве-ледве дихала, а вкінці, коли Герман встав, вона нараз розляглася страшним спазматичним реготом, котрий, мов грохіт грому, залунав по широких, пустих покоях. По хвилі і сміх раптом урвався, і Рифка грепнулась з крісла і почала в страшних судорогах кидати собою по підлозі.

– Господи, розв'яжи мене з нею! – проворкотів Герман і побіг до кухні, щоб ішли слуги відтирати паню. Сам він не вертався вже до покою, а, взявши пальто і капелюх, пішов у місто по своїм ділам. Не пора йому було тепер заніматися домашніми гризотами, коли його нові, великі плани чимраз ближче наближалися до свого осущення. Ван-Гехт писав до нього з Відня, що прилади для виробу церезину вже готові і фабрикант жде тільки від нього звістки, коли й куди їх вислати. Германові не хотілося для фабрикації церезину будувати нову фабрику, він волів в своїй старій обширній нафтарні коло Дрогобича відступити одну часть на нову фабрикацію. Треба було оглянути місце і забудовання, котрі би відповідали тому планові, який списав Ван-Гехт, – треба було випорожнювати, перебудовувати, домуровувати і вичищувати, – і Герман пильно сам надзирав за роботою. Аж ось усе вже було готове, і він написав Ван-Гехтові, щоб якмога швидше прислав машини і сам приїздив. Так само чимало заходу було і з великою «Спілкою визискування земного воску», з котрою Герман у Відні заключив контракт на достачення величезної маси сирого земного воску. Правда, «Спілка визискування» не дала ще на карб того контракту Германові ані цента і мала заплатити йому все разом аж по достаченні всього воску, – та все-таки на карб того контракту «Спілка» випустила вже множество акцій і старалася при помочі реклами вишрібовувати їх курс чимраз вище. Акції йшли дуже добре, і тепер, в середині літа, «Спілка» надумалась, що прецінь треба щось зробити в Бориславі. А надумалась вона зробити ось що: заложити в Дрогобичі велику контору, в котрій би повномочні «Спілки» наглядати за контрактами, докопували виплат і старалися о нові зв'язки і о нові джерела доходу для «Спілки». Звісна річ, заложення контори, плата повномочним і різним урядникам – усе те обійшлось недешево і принаймні три рази дорожче, аніж би могло було обійтись при розумнім веденні діл. Але що се значило! «Спілка визискування» прийнялась живо розтрублювати по світу про се своє діло, величаючи його – як не знати який подвиг, – і знов акції «Спілки» підскочили вгору. Герман пильно крутився коло «Спілки», пильно придивлявся всім поступкам повномочних і потаємно дуже похитував головою на всю тоту роботу. «Ні, ні, – говорив він сам до себе, – довго вони не видержать з такою роботою! Нехай собі їх акції стоять як хочуть добре, я їх купувати не буду ані зв'язуватися з ними не хочу! От дурницю зробив, що заключив з ними такий величезний контракт, а задатку ніякого не взяв. Правда, хоч би тота блискуча банька і пукла перед зреалізованням мойого контракту, то страти для мене не буде, бо віск все-таки у мене останеться. Але, розуміється, коли б вони насамперед мені заплатили, а відтак пукли, то се було би ліпше. Та й то треба собі вимовити виразно, щоб виплачували готовими грішми, а не своїми акціями!» Герман, значиться, уважав згори «Спілку визискування» предприємством «дутим», ошуканським, хоть не можна сказати, щоб іменно він загадав ошукати предприємство. Його контракт був цілком чистий і реальний, і він від самого приїзду з Відня сейчас принатужив усі сили свойого капіталу, щоби постачити всю величезну масу воску якнайшвидше, перед контрактовим терміном, боячися, щоб предприємство ще до того часу через нерозум та шахрайство своїх основателів і повномочних не лопнуло. Він наняв майже три рази більше робітників до ям, ніж їх наймав досі, відновив роботу в вісімдесяти ямах, в котрих досі через кілька літ уже не йшла робота задля різних недогідностей грунту, – і справді, багато з тих відновлених ям тепер оправдало всі давні надії. Робота йшла пудами і коштувала далеко менше, ніж інших літ, бо голод зігнав тепер далеко більше людей на панщину до Борислава, голод же і підганяв їх до роботи немилосердно, а Герман пильно і правильно знижував та знижував робітницьку плату, не дбаючи на крики, сльози і прокляття. Робота йшла пудами, магазини Германові наповнювалися великими брилами воску, і Герман тремтів з нетерплячки, чи скоро буде їх повне, контрактом означене число. Тоді «Спілка» буде мусила зараз перейняти віск на себе, йому відразу вповні виплатити всі гроші, а відтак, думав Герман, нехай собі й голову зломить! А між тим, поки Герман укладав свої плани та турбувався про уладження фабрики церезину, поки служниці в його домі відтирали Рифку, що кидалася і розбивалася по підлозі в страшних судорогах, – Готліб, в брудній вуглярській сорочці, – весь обмурзаний, ждав нетерпеливо в маленькій і брудній вуглярській пюпі на прихід коминарчука з грішми. З тим коминарчуком він познакомився по сусідству і поєднав його, щоб за добру плату переносив йому вісті до матері і від неї. Ось він увійшов до хати, і Готліб поквапно обернувся до нього.