Розділ «XІІ»

– Вдуріла! – скрикнула Рифка.

– Чого тобі треба? Чого кидаєшся?

– Грошей треба.

– Грошей? Нащо тобі грошей?

– Треба, та й годі.

– А багато?

– Багато. Двіста ринських! Герман усміхнувся.

– Що?

– Та що, збираєшся десь за волами йти, чи о? – сказав він.

– Не питайся, а давай гроші!

– А-в-бе-бе, а відки такий строгий наказ? У мене нема грошей на роздавки.

– Нема грошей! – скрикнула Рифка і визвірилася на нього. – Кому ти се говориш? Зараз давай, бо біда буде! – І вона з піднятими кулаками наближувалася до нього. Герман стиснув плечима і поступився назад.

– Вдуріла жінка! – проворкотів він півголосом. – Давай їй гроші, а не знати нащо. Ти гадаєш, – сказав він до неї спокійним, переконуючим голосом, – що у мене гроші лежать? У мене гроші в діло йдуть.

– Але мені треба, зараз, конче! – сказала Рифка.

– Нащо? Як тобі треба що купити, то скажи, – возьму на кредит, бо готових грошей не маю.

– Не треба мені твого кредиту, а тілько готових грошей. Чуєш!

– Говори до гори, – відказав Герман і, не вдаючися з нею в дальшу бесіду, пішов поквапно до свого кабінету, все озираючись назад себе, чи не біжить за ним Рифка з піднятими кулаками. Прийшовши до кабінету, він зразу хотів замкнути двері на ключ, але далі надумався, знаючи Рифчину натуру, і з легким, таємним усміхом засів коло свого пульта і почав писати.

– Я знав, що воно так буде, – говорив він сам до себе, все ще таємниче всміхаючись. – Але нехай! Тепер я не подамся і притисну її. Побачимо, хто з нас дужчий!

По хвилі, важко дишучи, увійшла Рифка. Лице її мінилося: раз наливалося кров'ю, мов буряк, то знов блідло, мов полотно. Очі палали гарячковим жаром. Вона сіла.

– Скажи ти мені, бога ради, чого ти хочеш від мене? – спитав її Герман якмога супокійним голосом.