Розділ «XІ»

– Що ж робити, – сказав сумно Бенедьо, – на то вже, бачу, нема ради. Більших складок робити не мож, бо й так жиди уривають нам на кождім поступі, а як дізнаються о наших складках, то ще більше будуть уривати. Треба стояти при своїм, складати і терпіти ще хоть три місяці!

– Три місяці! Хто знає, що за три місяці може статися!

Замовкли робітники, і сум заляг невеличку гомонячу громадку. Бенедьо важко похилив голову додолу. Він і справді почував, що діло пекуче, що найбільша сила сього люду лежить в його хвилевім розбудженні і що не покористуватися тим розбудженням – значить випустити з рук головну пружину діла. Але що ж було робити? Грошей не було, щоб зараз зачати змову. Приходилось все-таки чекати.

– А ту й ще одна річ, – промовив знов Бенедьо, прокинувшися з задуми. – Мені прийдесь вертати до Дрогобича.

– До Дрогобича? А то пощо? – скрикнули робітники.

– Ну, пощо? Ту моя робота, як видите, скінчилася.

– Шукайте іншої!

– Або ж ту без мене не обійдеся? Правда, жаль чоловікові покидати таку справу, над котрої заснованням трудився і думав…

– Ну, то й не покидайте!

– Се певно, що треба б не покидати, коби тілько спосібність була.

Робітники почували се добре, а навіть і в Бенедя прокидалася не раз тота думка, що без нього ціла справа могла би легко зійти на фальшиву дорогу і через те зовсім не вдатися. Він почував, що в кождій новозложеній для нових і непривичних цілей свіжо зорганізованій громаді багато і дуже багато залежить на привідці, на його особистім впливі і пораді. Правда, він почував, з другого боку, аж надто добре безсильність і своєї думки і був переконаний, що не спіткайся він в Бориславі з побратимством і з такими тверезо мислячими людьми, як Матій і Стасюра, він сам но був би, певно, дійшов до того, до чого тепер дійшов. Взаїмне співділання всіх часток тут було аж надто сильне і виразне, але іменно для того почував Бенедьо, що вирватися з того круга взаїмних співділань значило б – зашкодити кождій частці зосібна і всім взагалі. Але вп'ять-таки, що тут робити в Бориславі, коли не буде роботи для нього? Але доля готовила йому поміч з такого боку, з якого він її й зовсім не надіявся.

З середини фабрики вийшов Леон в супроводі Шеффеля, оба вони наблизилися до робітників. Робітники повставали.

– Ну, люди, – сказав голосно Леон, – робота ваша скінчена, і добре скінчена. Дякую вам за пильність вашу!

– І ми дякуємо пану за роботу! – закричали робітники. – Та най бог дасть щасливу годину!

– Дай боже, дай боже, – сказав радісно Леон. – А тепер, що ще кому належиться, щоби ми чисто розсталися.

Почалася виплата. Бенедьо стояв обіч. Коли виплата скінчилася, Леон наблизився до нього:

– А вам, пане майстер, дуже, дуже дякую і за роботу, і за швидке скінчення – за все! Дуже би-м не рад з вами розстатися… Але тепер, за те, що ви таку мені нині зробили радість, прийміть від мене отеє на пам'ятку!

І він втиснув в руку Бенедьові обвинених папірцем десять ринських самим сріблом.

«От зараз буде в нашій касі 160 ринських», – подумав собі Бенедьо, приймаючи з подякою Леонів дарунок.

– І ще прошу вас, – сказав на закінчення Леон до Бенедя, – зайдіть зараз тепер до мене на мою кватиру, я маю з вами де о чім поговорити.