Розділ «VII»

«Як? – думала вона. – Тікати? А від кого? Від того, з ким уже поєдналося моє серце? І куди?.. У той край, що їй зовсім невідомий...»

Дівчина з нудьгою й жахом побачила, що батько вже піймав коня і біжить по неї. Непомітно для самої себе вона захилилася од батька за Христину.

– Скоріше, дитино моя, сідай до мене на коня! – схвильовано гукав, підбігаючи до Галини верхи, старий шляхтич. – Шлях до мосту вільний од козаків, – ми миттю добіжимо туди і приєднаємося до наших!

– Як, тату? – скрикнула дівчина. – Ти хочеш утекти? А слово твоє шляхетське, що ти подав козакові!

– Що за дурниці, Галино! – говорив пан Януш гнівно. – Які там рахунки з хлопом! Я те слово з примусу подав!

– Він не хлоп! – з образою у голосі скрикнула Галина.– Ми й живі тільки завдяки його лицарству. Я не поїду звідсіля! Я не порушу слова!

– Як? Ти не поїдеш з батьком? Я ж повинен бігти до своїх, не тільки рятуючи своє життя. Доля рідного краю залежить од того, чи захоплять наші Хмельницького, чи ні: а я знаю, як його злапати! Я до всього придивлявся й прислухався! Я бачу, що Чорнота хоче навести наших на Хмельницького й на його гармати. Я повинен навчити наших, як згубити Чорноту!

– Згубити його?.. Того, кого я кохаю? – скрикнула дівчина, заломивши з розпуки руки. – І ти хочеш, щоб я разом з тобою зрадила його?

Очі старого шляхтича широко розчинилися. Здається, що й грім не приголомшив би його дужче, ніж слова дочки.

– Моя дочка закохана у хлопа?! – не в собі скрикнув він. – Та краще я вб’ю тебе своєю рукою, ніж ти станеш схизматкою!

Несподівано старий шляхтич нагнувсь з коня і вхопив дочку рукою за стан. Дівчина скрикнула і хотіла пручатись, але гнів надав старому надзвичайну силу, і він, підхопивши Гнійну на своє сідло, вдарив коня острогами і полетів до греблі.

– Христино, Христиночко! – у розпуці гукала Галина, а на її скрики від табору вчувалися розпачливі зойки. – Дитино моя... Галиночко! Візьми мене з собою!..

Довго бігла за конем бідна жінка, що не своєю волею одірвався од всього рідного та прикипіла до панської дитини. Вона падала з утоми й знову бігла, гукаючи й ридаючи за своєю названою дочкою, поки врешті впала на полі непритомна.

А баский кінь тим часом переніс уже шляхтича за міст. Назустріч йому наближався ще полк гусарів, поспішаючись слідом за своїми товаришами.

– Не йдіть за річку!.. Не йдіть! – гукав пан Януш до гусарського полковника. – Там вас чекає смерть!

Та тільки через його селянську одежу поляки не звернули на його застереження ніякої уваги і, мабуть, хто-небудь з поляків зарубав би його шаблею за його пророкування, коли б не було на сідлі у старого молодої дівчини.

Діждавши, поки від табору гетьмана почулися вибухи гармат, Чорнота зрозумів, що поляки здибалися з головним військом і що час уже захопити греблю у свої руки. Упорядкувавши помішані під час утечі повки чигиринців та уманців, він поїхав наперед і звернувся до козаків:

– От так, панове молодці: добре ми ляхів у шори вбрали утікаючи. Вони зараз наперлися на гетьмана, та там їм і світ замакітриться! Тікатимуть зараз, мов зайці! От буде їм добрий бенкет, якщо ми заступимо їм міст. Давайте ж, панове молодці, звеселимо сьогодня нашого гетьмана і всю Україну.

– Веди нас, полковнику, а ми за тобою! – одповіли козаки, обдивляючись на свою зброю.

– Буде їм од нас подяка за Ганжу!