Розділ «II»

– А то що? – спитав, виступаючи наперед, Вовгура. На очі Чорноти став козак, що на цілу голову був вищий за своїх товаришів. У плечах він був ширший за столітнього дуба, а стулені його кулаки, вкриті рясним чорним волоссям, були більші за добрі довбні.

Чорнота зрозумів, що це був ватажок козацького загону і що доброю волею він не віддасть з рук своєї живої здобичі. Сам Чорнота, не вважаючи на свою ворожнечу до поляків, ніколи не мордував неузброєних ворогів, а тим більше жіноцтва; чарівна ж врода молодої дівчини, разом з її беззаступністю і мовчазною покірливістю до своєї долі, збудили у козакові непереможне бажання зрятувати її, а разом з нею й її батька.

– А то я покажу, – одповів він Вовгурі, – як рубає моя шабля маслаки!

– А хто ж ти такий, – спитав Вовгура, взявшись у боки, – що заступаєшся за ляхів, гнобителів наших, та смієш ставати на перешкоді славному лицареві Вовгурі?

Про Вовгуру Чорнота вже не вперше чув. Знав він і про його нечувану лютість і про те, що цей козацький ватажок приймав до свого загону тільки таких велетнів, які, взявши бугая за роги, мали силу повалити його на землю, а з землі піднімали його собі на плечі.

Як Вовгура опинився тут, біля Пиляви, попереду нього, Чорнота не знав, та, проте, одного погляду на молодчиків, що оточали свого ватажка, було досить, щоб упевнитись у тому, що це справді вовгурівці, і зрозуміти, як небезпечно їх дратувати.

Розміркувавши так. Чорнота взявся до хитрощів і, вдавши з себе спокійного, звернувся до Вовгури:

– Чого ж ти лізеш поперед батька у пекло? Мені пан гетьман доручив вести військові перед та добувати язиків; а ти звідкіля тут узявся та мордуєш на смерть тих людей, що їх треба одпровадити до гетьмана живцем. От від цього пана, – показав Чорнота на пана Януша, що з мукою у очах дожидав мордування, – як припечуть його залізом при гетьманові, то, певно, багато чого гетьман почує про польське військо.

– А я що ж!.. – з докором обізвався Вовгура. – Хіба я не вмію розв’язувати ляхам язиків?

– Чув я, як ти розв’язуєш!.. Тільки по-дурному мордуєш людей!

Великі очі Вовгури так вип’ялися на Чорноту, що, здавалося, хотіли геть вилізти спідлоба.

– А вони наших хіба не мордують? Тож тобі як, іграшки, що Ярема Вишневецький увесь шлях од Лубен до Гадяча обсадив козаками на палях, неначе деревами?

– Так ти Ярему й шукай, а не мордуй безвинних. Вже ж ця дівчина не садовила наших на палі...

– Вона не садовила, так батько її садовив... Он там, біля шляху, ми познімали, та вже вони конають... Всі вони, ляхи, наші вороги й гнобителі!

– Бий тих, хто обороняється... – говорив Чорнота далі. – Останніх же, неузброєних, досить повигонити з України, щоб і духу лядського у нас не лишилося. Мордувати ж не по-людському – то не лицарське діло, а катове... От що!

– Брехня! – почали гукати вовгурівці. – Бач, який лядський заступник знайшовся! Та він, мабуть, і сам недоляшок!.. Ляхів мало вбивати – їм треба такої муки завдати, щоб вони чули, що вмирають!

– Що ж то, ви не хочете коритись гетьманові? – скрикнув Чорнота.

– Гетьманові? Гетьманові коримося! Хмельницький наш батько! Він визволив нас всіх з неволі! – загомонів натовп.

– Так от же дивіться! – сказав Чорнота, витягаючи з-за пояса пернача. – Я полковник Війська Запорозького і словом гетьмана наказую атаманові Вовгурі віддати мені власника цього замку з дочкою на допит.

Срібний полковницький пернач зробив на Вовгуру і всіх його товаришів велике вражіння. Запал натовпу зразу підупав, і всі вовгурівці почали поміж себе переглядатись.