Розділ «I»

Пан Януш направив рушницю й випалив. Один з козаків з прокльоном схопився за плече.

– Ага... он де ви! – гукнув з двору гладкий та величезний на зріст козак, що саме й був Вовгура. – Вилазьте, вражі ляхи, сюди, бо все одно достанемо вас!

– Паліть у нього всі! – гукнув пан Януш до гайдуків. Але ті, перемовившись поміж себе, не схотіли стріляти, маючи надію, що за те козаки їх помилують.

– Тягніть, пани-брати, сюди колоду! – почувся знизу голос Вовгури.

– Зрадники! – гримав пан Януш на гайдуків. – Продаєте батьківщину!

Набивши рушницю знову, він хотів випалити у Вовгуру, та тільки всі козаки вже підступили до самої башти і у віконце йому нікого не було видно.

У ту мить почулося гупання колоди об дубові двері. Двадцятеро вовгурівців розгойдували колоду на руках і з усієї мочі били нею у двері. Од тих ударів затрусилася вся башта, і після шостого вдару двері затріщали й впали усередину башти.

По сходні почулося тупотіння ніг. Пан Януш випалив ще раз, та через хвилину вже і він, і всі останні були у дужих руках вовгурівців.

– Тягніть всіх живцем у двері! – почувся голос Вовгури.

Першого витягли з башти пана Януша, слідом по ньому гайдуків і останніми двох жінок.

Пан Януш грізно дивився у очі лютого козацького ватажка, рука ж його поривалася, щоб вдарити Вовгуру по виду.

– Як насмів ти, хлоп, напасти на мій замок? – крикнув він.

– До стовпа його! – замість одповіді сказав Вовгура до козаків. – Я от зараз покажу йому, як садовити людей на палі... А це його насіння? – показав він на Галину. – Не взяв її кат – чорноброва та вродлива. До стовпа й її!

– Не руш мою дитину, кате! – скрикнув пан Януш. – Мордуй мене, а її не торкай!

Він навіть хотів видертись з рук козаків і кинутися на Вовгуру, та козаки держали його, мов у кліщах, і вирватись йому не пощастило.

– А ти хто? – звернувся Вовгура до Христини.

– Це наша українка; віри благочестивої. Вона клюшниця! – Почулися голоси з боку челяді. – Помилуйте й панночку – вона була доброзичлива до нас!

– Чому була з ляхами у башті? – гримнув Вовгура на Христину. – Іди геть та гляди мені! Христина впала до ніг Вовгури.

– Помилуйте й панночку!.. Це янгольська душенька. Це наша заступниця!

– Католичка? – грізно спитав Галину Вовгура і, не діждавши одповіді, додав: – Смерть! Всі зблідли й охнули.