Розділ «XI»

Говорили після того і старий Бурлай, що громив колись з моря Царгород, і відважний Тиша, і переяславський полковник Лобода, і славні звитяжці Калина, Воронченко, Півкожуха та й ще чимало славних товаришів та побратимів гетьмана. Всі вони доводили, як небезпечно розіходитись по домівках, не діставши од Польщі ніякого певного слова про свої права, бо замість того, щоб дати Україні волю, Польща може зібрати нове військо і, вдершись з ним в Україну, сплюндрувати всі українські міста й села.

– Треба примусити ляхів просити про добру згоду, – сказав Богун, – а як не схочуть просити, так бити на саму Варшаву і всю Польщу перевернути догори ногами!

– Славно, батьку наш, почав ти справу... – голосно гукнув Чорнота, – так кінчай же ляхів! Веди нас на Варшаву!

– Кінчай ляхів! Кінчай, батьку! – загуло по всьому полю. – Минулося польське панування – тепер ми будемо панувати!

Почувши такі рішучі вимоги мало не всієї старшини й козацтва, гетьман не зважився сперечатись і рішив, затаївши свої думки й бажання, вести військо далі та тільки робити так, як сам він знає й хоче, не кажучи про свої заміри нікому.

– Добре, панове молодці! – сказав він голосно. – Якщо така ваша воля, так поведу вас на Варшаву! – А щоб забарити похід, він додав: – Та тільки раніше треба винищити панів по Волині й Поліссю, бо тут вражі ляхи ще скрізь панують. Гей, друже Максиме, невже не добудеш мені Острога та Луцька?

– Добуду, батьку... Не журись! – обізвався Перебийніс.

– Так іди ж ти з Тишею по Волині, а Небаба та Кричовський – у Білу Русь... бо й там люде стогнуть від польської неправди. А я повагом рушу з арматою на Варшаву через Львів, слідом за польським військом.

– Гаразд, батьку, гаразд! – покотилося луною по всьому полю. – На Варшаву!.. На Варшаву!..