Розділ «V»

– Я слухаю! – сказала вона. – Ви мене кликали?

– Що ви слухаєте? – надзвичайно сумним голосом спитав Дмитрiй. – Невже ви не вмiєте говорити людською мовою?

Служка мовчки подивилась на свого хазяїна, її кам’янi очi застигли в якiйсь однiй крапцi, i вся вона була якась штучно-дерев’яна, як статуя спецiального призначення. Навiть Ганна вiдчула це i, зiрвавшись iз свого мiсця, поспiшила випровадити Одарку за дверi.

– Я на неї спокiино не можу дивитись, – промовив Карамазов, коли Одарчинi пiдошви зашелестiли в сiнях. – Вона мене своєю мовчазнiстю так iнодi тривожить, що я, їй-богу, починаю боятись за свою голову: от-от збожеволiю i кинусь кудись бiгти скаженим бiгом.

– Тобi, Дiмi, треба лiкуватись, – сказала Ганна. – Ти хворий, Дiмi!

– Лiкуватись? Це не те! Не те, моя люба! – зiтхнув Карамазов. – Справа от у чому: iнодi бiжиш – i зупиняєшся. Зупинився i стоїш. Навкруги так прекрасно – озеро, небо, димок синьої далини, а «в i н» стоїть i вилупив на тебе баньки… Я говорю, Ганнусько, про наше чорне, пiанiно… про те, шо в Харковi. Це не пiанiно, а якась жахлива примара. Заплющиш очi й лежиш. I от раптом щось штовхне тебе, i ти подивишся, i бачиш, як з пiанiно лiзе на тебе якась волохата iстота. Пiдлiзе – i сяде навпроти тебе. Я довго мовчу й довго запевняю себе, що нiчого нема. Тодi волохата iстота лiзе до мене на кровать. Саме тодi, Ганнусько, я кричу, щоб ти запалила електрику. Але ти нiколи не встигаєш запалити, бо волохата iстота страшенно метка й хутко ховається в пiанiно, а ти, Ганнусько, спросоння страшенно мамулувата.

– I ти серйозно вiриш, що ця iстота живе в пiанiно? – спитав товариш Вовчик.

– Їй-богу, не знаю! – якось жалiбно всмiхаючись, сказав Карамазов. – Як комунiст, я їй не вiрю, а як мешканець такої-то кiмнати в мiстi Харковi, я не можу не вiрити, бо майже кожного дня менi приходиться вночi тривожити дружину.

– Тобi й справдi лiкуватись треба, – сказав товариш Вовчик.

– I ти про лiки? Чудаки ви страшеннi! Їй-богу, чудаки! – Карамазов подивився на свого приятеля i несподiване зареготав. – Ой, якi ж ви чудаки! Невже ти не помiтив, що я ввесь час дурня валяю? Очевидно, з мене непоганий артист вийшов би.

– Ну тебе к чорту! – спалахнув лiнгвiст i хутко вийшов iз кiмнати.

Цiлий день, а потiм цiлу нiч Дмитрiю не давав покою образ дiвчини в рожевому платтi й з голубою парасолькою, дiвчини, що так скоро назвала його «милим», що так цiкаво говорила про старофранцузьке життя («ти знаєш поета Вiлйона?»), що вiдчула в наших нiчних базарних завулках безсмертного Флобера, що, нарештi, в час його душевної кризи явилась до нього такою цiкавою спiвбесiдницею.

Заснув вiн, коли вже зовсiм розвиднилось. Сон його був неспокiйний, i прокинувся вiн за якiсь двi години. Сонце вже високо стояло в чистому небi й важким огнем палило йому голову. Перший погляд упав на Ганну. Вона сидiла на канапi й держала в руках якогось листа, Дмитрiй зробив гримасу незадоволення: це була записка вiд тьотi Клави. Ганна зиркнула на чоловiка i спитала його спокiйним голосом:

– Вiдкiля цей лист, Дiмi?

– Прочитай уважнiш, i ти, мабуть, сама догадаєшся, – сказав вiн, повертаючись до стiни.

– Це вiд тих же дам?

– Менi здається, що тобi нема нiякого дiла до моїх листiв, – грубо кинув Карамазов. – Хто тебе просив лазити в мiй паперовник?

Ганна здивовано подивилась на чоловiка.

– Я зовсiм випадково натрапила на цю записку, – сказала вона. – Менi потрiбнi були грошi на цукор… i, значить, нiчого хвилюватись. Хiба ти ранiш не дозволяв менi розпоряджатись своїм майном без спецiальних на це iнструкцiй? Чи, може, ти тепер щось маєш ховати вiд мене? Так тодi треба сказати – i тiльки.

Дмитрiй зиркнув на дружину. Вона так щиро говорила, їй були такi сумнi очi, що в нiм раптом прокинулось почуття огиди до себе.