Розділ «V»

– Я, бачиш, Вовчику, котлеток захотiв i пюре з сметаною.

Ганна зiрвалася з свого мiсця i пiдiйшла до столу.

– Дiмi! – сказала вона з розпукою. – Ну навiщо це? Навiщо ти робиш наше життя безконечною мукою?

– Ах, Боже мiй, яка трагедiя! – поглузував Дмитрiй.

Тодi товариш Вовчик пiдбiг до свого приятеля й замахав руками.

– Слухай, друже… – ледве вимовив вiн вiд хвилювання. – Я… я думаю, що ти не комунiст, а деспот! I я… таки донесу на тебе в… контрольну комiсiю.

Карамазов зареготав. Вiн так неприємно зареготав, що лiнгвiст навiть розгубився i подивився навкруги себе здивованими очима.

– Ти думаєш на мене доносити в контрольну комiсiю? – спитав Дмитрiй. – Прекрасно! Тiльки будь, друже, справедливою людиною i зразу донось на мiльйон комунiстiв. Донось, нарештi, на всi сто п’ятдесят мiльйонiв будiвникiв соцiалiзму, донось на самого себе, бо й ти такий же хам, як я, паняй, нарештi, в небесну канцелярiю i донось на саму контрольну комiсiю.

– Дiмi, – сказала Ганна, – ти себе не поважаєш i не поважаєш ту партiю, що до неї належиш. Не забувай, що товариш Вовчик все-таки позапартiйний.

– Ти гадаєш, що такi питання треба ставити на ком’ячейцi?

– Саме це я й хочу сказати, Дiмi. Тiльки це.

Карамазов раптом втихомирився. Чи то спокiйний тон дружини вплинув на нього, чи щось iнше.

– Я ще раз прошу у вас пробачення, – сказав вiн. – Я й справдi трохи погарячився.

– Значить, ти визнаєш, що Ганна має рацiю стримувати тебе?

Дмнтрiй нiчого не вiдповiв. Вiн несподiвано застиг в однiй позi серед кiмнати й так стояв кiлька хвилин. Ганнi навiть прийшла мисль, що вiн захворiв. Вона пiдiйшла до чоловiка i взяла його за руку.

– Дiмi, чого ж ти мовчиш?… Що з тобою, Дiмi?

– Нiчого особливого, Ганнусю, – спокiйно й серйозно промовив Карамазов. – Я думаю зараз про наше фарисейство i думаю: чому? Чому ми не соромимось говорити про пюре й котлетки? Чому ми, нарештi, не соромимось проїдати тут народнi грошi… саме в той час, коли навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться… Чому ми, нарештi, боїмось виносити гiрку правду на люди (хоч люди й без нас її знають) i ховаємо по своїх ком’ячейках?

– Ну, ця вже сльоза й ця карамелька зовсiм не до дiла, – сказав лiнгвiст. – У всякому разi, вони не можуть тебе характеризувати.

– I я думаю, – кинула Ганна, – що ти сьогоднi йдеш проти самого себе. Хiба це не ти так вiдстоюєш гасло «сильному дорогу»?

Дмитрiй хотiв щось вiдповiсти, але в цей момент у кiмнату зайшла Одарка й зупинилась на порозi.