Розділ «IV»

– Ми хочемо сказати, – кинула Аглая, – що комунiсти хоч i непоганi люди, але в бiльшостi страшенно нуднi… Ну, словом, свiторозумiння їхнє – можна напевно твердити – не сягає далi Чемберлена з моноклем i чергової партячейки… Правда, цiкавляться ще китайськими справами.

Карамазову пересмикнуло обличчя. Його карючило, що цi випадковi позапартiйнi дачницi так неохайно ставляться до його партiї. Будучи, так би мовити, вiчним опозицiонером, вiн у той же час був своєрiдним фанатиком комунiзму й, звичайно, не мiг спокiйно реагувати на це зовсiм невиправдане нахабство.

Але розмову вже скiнчили й умовлялись, де можна буде зустрiтись завтра. Вже флоберiвськi дами зникли в темрявi абрикосового дворика, i товариш Вовчик щось захоплено розповiдає про тьотю Клаву. Тодi Дмитрiй раптом згадує Ганну i вже не вiдчуває до неї тiєї злоби, що її пiзнав увечерi. Йому навiть трохи заболiло серце, i вiн сказав:

– Ти, Вовчику, будь ласка, не говори Ганнi, де й з ким ми блукали сьогоднi.

– Чому це? – спитав лiнгвiст: вiн уже забув вечiрню розмову, коли сам радив приятелевi ховяти вiд Ганни свої зустрiчi з Аглаєю.

– Я так хочу! – сказав Карамазов. – Ти це мусиш зробити для мене.

Товариш Вовчик здивовано подивився на Дмитрiя, декiлька разiв здвигнув плечима, але згоду, звичайно, дав.

– Згоду я даю, – сказав вiн. – Але от що, друже: як це так трапилось, що московськi дами зробились українками?

– Це питання i мене дуже цiкавить.

– Цебто ти теж нiчого не знаєш? – спитав здивований лiнгвiст.

– Стiльки знаю, скiльки й ти.

– Дивно. Коли хочеш, загадково. Iй-бо… Ти як гадаєш?

– Я теж думаю, що загадково. I думаю, що цю загадковiсть дами нарочито утворюють для, так би мовити, пiкантностi.

– Це менi, їй-бо, подобається! – скрикнув iз задоволенням лiнгвiст. – Чому не зробити з звичайної випадкової зустрiчi iнтересну пригоду? Iнтрига не тiльки в романi цiкава рiч, вона й в життi приємна розвага.

…– Ти, я бачу, починаєш фiлософствувати, – усмiхнувся Карамазов.

Товариш Вовчик, звичайно, не погодився з цим твердженням i сказав, що Дмитрiй все-таки анальфабет[7] і не розумiє, що таке фiлософiя.

– А втiм, – промовив вiн, – я не про це. Я хочу про твою фортуну. Тобi страшенно везе, непоганий.

– Ти не задоволений тьотею Клавою?

– Боже борони. Навпаки – з тьотею Клавою, безперечно, краще зв’язатися… Знаєш, iз замiжньою жiнкою багато безпечнiш.

Товариш Вовчик зареготав од задоволення i заплигав, як молоде теля.