Розділ «IV»

– Так, – раптом промовив Дмитрiй. – Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть. I ти правду говориш, що я вже її поборов. Я не можу не побороти, бо майбутнє за моєю молодою нацiєю i за моїм молодим класом. Вiн узяв її руку й мiцно стиснув. Жива людина знову прокидалась у нiм, i вiн ще раз перетворювався. Вiн навiть не помiтив, як Аглая iронiчно посмiхнулась, коли вiн майбутнє своєї нацiї зв’язував з «якимось там» класом.

– Я iнодi буквально задихаюсь од щастя, – говорив вiн далi, скидаючи з кручi камiнцi й зовсiм не помiчаючи, що його розмовi бракує елементарної послiдовностi. – Темнi сторони нашої дiйсностi тодi зовсiм зникають iз моїх очей, i я починаю рости i виростаю у велетня. Бо й справдi: в суспiльствi не може бути такої ситуацiї, коли неможлива боротьба. Коли ж це так, то… як усе-таки весело жити «на етом свете, господа»… Ти не можеш i уявити, як я полюбив це заялозене слово – прогрес. Прогрес – це ж, по сутi, якiр спасiння. Це ж вихiд iз того становища, що в нього зайшла революцiя.

– Але ти говориш зовсiм як учень першої групи, – сказала Аглая.

– Цiлком справедливо! – гаряче пiдхопив Дмитрiй. – Я i єсть учень першої групи й маю мужнiсть визнати це. Така вже логiка подiй: хто хоче жити в нашi днi, той обов’язково мусить починати з абетки…

– I витягувати з архiву старi гасла?

– А хоч би й так. Хiба революцiйнi гасла сьогоднiшнього дня завтра не можуть стати реакцiйними? Хiба ми не маємо прикладiв? I навпаки: хiба лозунги якогось 1917 року сьогоднi не стали фарисейством i матерiалом для спекуляцiї? Це не значить, що ми збанкрутували, а це значить, що треба бути дiалектиком. Сьогоднi масу можна повести тiльки пiд тим стягом, що на ньому буде чiтко написано – «прогрес».

– Навряд тiльки вона пiде за тобою, бо маса не терпить абстракцiї. А прогрес – це для неї абстракцiя.

– Цiлком погоджуюсь, – сказав Карамазов. – Але я далеко стою вiд вульгарного тлумачення маси. Революцiю маса творить через свою iнтелiгенцiю, бо всякий масовий вибух тiльки тодi робиться революцiєю, коли ним починають керувати Дантони, Ленiни чи то Троцькi.

– З тебе вийшов би не зовсiм поганий агiтатор-прогресист, – кинула Аглая i демонстративно засвистiла якусь шансонетку.

– Ти менi робиш багато честi своєю заявою.

– Nullement, – промовила дiвчина. – On ne voit раs’tous les jours un malade comme vous etes[6].

– Ти мене вважаєш за хворого? – образився Дмитрiй.

– Боже борони, – сказала Аглая. – Менi тiльки неприємно, що твоїй розмовi бракує логiки. З одного боку, ти висловлюєш безперечно розумнi думки, а з другого – плутаєшся в Ленiнах, у класах тощо.

– Ну от, знову стара iсторiя, – незадоволено промовив Карамазов. – Чи не думаєш ти вплинути на мою iдеологiю? Коли так, то ти даремно витрачаєш сили. Взяти хоч би те ж вiдродження моєї нацiї. Я його iнакше не можу мислити, як засiб, не як мету, як фактор, що допомагає менi розв’язати основну соцiальну проблему. Вiдродження моєї нацiї – це є шлях до чiткої диференцiацiї в нашому суспiльствi й, значить, крок до соцiалiзму. Iнакше на це вiдродження я дивитись не маю охоти.

– Значить, iз твого вiдродження нi чорта й не вийде! – грубо кинула Аглая i, зробивши з долонь рупора, покликала тьотю Клаву.

Карамазов поглядом переможця подивився на дiвчину. Вiн не тiльки не образився – йому навiть приємно було, що вона зiрвалась iз спокiйного тону. Її самовпевненiсть i захоплювала, i в той же час нервувала його, бо що ближче вiн сходився з нею, то сильнiш вiдчував її впливи на свiй свiтогляд.

– А Вовчик не зовсiм поганий спiвбесiдник, – пiдходячи, сказала тьотя Клава. – I виявляється… зовсiм не комунар.

– Дозвольте, – заметушився лiнгвiст. – Хiба ви не знаєте, що Дмитрiй член Компартiї?

– Не турбуйтесь! – сказала Аглая… – Знаємо… i думаємо, що вiн не буде гнiватись на тьотю Клаву за одвертiсть.

– Цебто ти хочеш сказати, – промовив Карамазов, – що тьотя Клава мене образила?