Розділ «IV»

Дмитрiй сказав це якимось непевним голосом, наче вiн i сам не довiряв собi.

– Ти маєш волю i ти вiдважний! – упевнено й навiть з деяким захопленням вiдзначила Аглая. – Саме за це ти так скоро й подобався менi… Подобався, звичайно, як людина.

Розмова перервалась. Вона вже дивилась у землю й ховала вiд нього свої очi. Вiн мовчав тому, що в нiм у цей момент зажеврiла внутрiшня боротьба: з одного боку, йому пiдлестило її захоплення ним як вiдважною й вольовою людиною, з другого – вiн не зовсiм вiрив їй (вiдкiля вона знає, що вiн саме така людина? Чи не з кiлькох розмов iз ним?). I потiм, його раптом якось образила її самовпевненiсть i цей батькiвський тон. Нарештi вiн заспокоївся й сказав:

– А ти, знаєш, цiлком правильно пiдмiтила: я говорю про ближнiх. Менi це твердження дуже подобається. Здається, мiй однофамiлець – Альоша Карамазов – ставив якось там наголос на любов до дальнiх. А я от теж думаю, що цей наголос треба перенести на ненависть до ближнiх.

– I ти гадаєш, що найбiльша загадка саме тут ховається?

– Тiльки тут i бiльш нiде! – з деяким хвилюванням сказав Карамазов. – От хоч убий мене! – а не можу їх зненавидiти справжньою ненавистю. У кожного з ближнiх – навiть найбiльших моїх ворогiв – буває така, знаєш, людська усмiшка й таке, знаєш, миле й гарне обличчя, наче на тебе прекрасна Богоматiр дивиться. Я кажу й пiдкреслюю, у кожного, бо навiть у суворих i злих з природи людей я бачу цю усмiшку й це обличчя.

– Може, ти перебiльшуєш? Невже-таки в кожного?

– Клянусь тобi! Богоматiр всюди й на кожному кроцi. Це якийсь жах, i iнодi навiть руки падають у знемозi. Не можна зустрiчатися з людьми. Щоб творити якесь дiло й боротись, треба надягати машкару Мiзантропа i в нiй ховати, перш за все, очi… Очi, знаєш, найлютiший ворог усякого прогресу, бо очима бачиш Богоматiр i саме в очах ховається Богоматiр.

Карамазов зупинився й почав нервово кусати собi губи. З звичайної психiчно нормальної людини вiн раптом перетворився на манiяка. Раз у раз здригаючись, вiн усе повертав до кручi голову й розгублено дивився в неяснi далi днiпрових вод.

– Словом, Богоматiр не дає тобi зненавидiти своїх ближнiх? – спитала Аглая.

– Тiльки вона. Во iм’я якоїсь iдеї я здiбний на все, навiть здiбний убити людину. Але якийсь Iван Iванович однiєю людською усмiшкою може покрити мене в один момент… навiть коли б цього Iвана Iвановича я й ненавидiв своєю недоношеною i якоюсь чудною ненавистю.

– I так iз тобою завжди бувало?

– Нi, – сказав Карамазов iз деяким вiдтiнком туги в голосi. – Тiльки в останнi роки мене так сильно затривожила Богоматiр. Ранiш це багато легше було. Ранiш iдея майже зовсiм заслiплювала мене i для мене не було ближнiх. Аглая взяла руку Карамазова й положила її на свою долоню.

– Так от, – сказала вона. – Єсть двi ненавистi: справжня й твоя недоношена. Перша – велика ненависть, i вона творить життя. Ця ненависть не знає ближнiх. Друга, недоношена, є тiльки тiнь вiд першої. Перша вiд розуму й вiд серця, друга – тiльки вiд розуму… Як ти гадаєш, можна бути вiдважною i вольовою людиною тiльки вiд розуму?

– Ти вже почала сумнiватись у менi? – спитав Дмитрiй, усмiхаючись вимушеною усмiшкою.

– Нiчого подiбного! – знову впевнено вiдзначила Аглая. – Ти маєш волю iти вiдважний. Я тiльки думаю, що нiякої Богоматерi нема й що вона не бiльше, як примара. Я також думаю, що твоя недоношена ненависть уже є справжня ненависть i ти здiбний зненавидiти своїх ближнiх… Ти розповiдав менi, як колись, у часи громадянської вiйни, ти розстрiляв когось iз ближнiх бiля якогось монастиря…

– Так то ж, – вирвалось несподiвано Карамазову, – во iм’я великої iдеї.

– А хiба тепер ти без iдеї залишився? Хiба тебе не захоплює сьогоднi хоч би та ж iдея вiдродження твоєї нацiї?

– Звичайно, захоплює, – непевним голосом сказав вiн. – Але…

– Без усяких «але», – рiшуче одрубала Аглая. – Щось одне: або це iдея, або нова примара. Вона мусить тебе також захопити, як i та, що во iм’я її ти розстрiлював своїх ближнiх.