Розділ «IV»

Карамазов раптом зареготав.

– I справдi, – сказав вiн. – Менi iнодi така глупота приходить у голову, що потiм, їй-богу, соромно за самого себе. От, наприклад, здається менi iнодi, що Богоматiр коригує в менi, так би мовити, людину. Ближнiй, мовляв, не тiльки Iван Iванович, але й сам я. Отже, ненависть я мушу переносити й на себе. Коли мене покоряє Iван Iванович, це значить, наступив момент, коли я мушу ненавидiти Дмитрiя Карамазова, цебто себе.

– Що ти мусиш сам себе ненавидiти, коли тебе покоряє Iван Iванович, – це так. Але щодо коректи, то вона й справдi глупота i звичайний собi бред.

– А то навiть, – продовжував вiн говорити, – здається iнодi, що сама ненависть мусить носити в собi Богоматiр.

– Це ще бiльший абсурд, бо ненависть i Богоматiр є два зовсiм протилежних полюси.

– Так i я полемiзую з собою. Але й цей удар я парирую: мовляв, справжня ненависть – давно вже вiдомо – є найбiльша любов. I значить, справжня ненависть – це е прекрасна людська усмiшка.

– Це вже софiстика для шарлатанiв i боягузiв. Богоматiр не може не стояти на дорозi до справжньої ненавистi i, значить, до мужнього вчинку…

– Цiлком справедливо! – погодився Карамазов. – Але менi от здається, що Богоматiр не може стояти на дорозi i що тiльки вiдсутнiсть її робить ненависть недоноском.

– Яким же це чином?

– А таким чином, що супутником справжньої ненавистi є завжди радiснi й до того молитовнi перебої серця, нiби зустрiчаєш свiтле Христове воскресiння.

Аглая ще ближче пiдiйшла до кручi.

– Я гадаю, – сказала вона, – що тут справа багато простiша. Не Богоматiр тебе турбує, а звичайна невпевненiсть. Пiд радiснi перебої серця розстрiлюють, скажемо, тодi, коли жодного сумнiву не залишилось.

– Хто його знає. – надтрiснутим голосом сказав Карамазов. – Можливо, я й помиляюсь.

Вiн раптом вiдчув, як ним запановує якась страшна туга. Вiн уже не бачить перед собою нi Аглаї, нi Днiпра, нi прекрасної пiвденної ночi. Вiн уже забув, як вiн високо ставить себе за вiдвагу й волю, i вiдчуває себе зараз страшенно нiкчемною людиною. Вiн навiть хоче, щоб хтось плював йому в обличчя – i плював довго, настирливо й образливо.

Аглая, очевидно, уважно стежила за своїм супутником i тому поспiшила йому на допомогу.

– Ти, друже, безперечно, помиляєшся, – сказала вона. – Ти глибоко помиляєшся.

– Ти говориш про Богоматiр?

– Я говорю про тебе. Ти помиляєшся, коли думаєш, що тебе довго буде тривожити невпевненiсть. Це – коротке, тимчасове явище, й воно скоро зникне.

Вона пiдвелась, знову сiла на траву i його примусила сiсти бiля неї.

– Так-то, мiй хлопчику! Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть, – сказала вона й положила свою руку на його голову. Вже стояла глибока пiвденна нiч. На Славутi кожної хвилини прокидались якiсь неяснi звуки. Десь ревiв пароплав, i далеко на пiвднi пливли його привабливi вогнi. Раз у раз фаркали й падали аеролiти i тривожили очi загадковим свiтлом свого ярко-срiбного горiння.