Розділ «III»

– Францiя? Iталiя? Iспанiя?

– Московiя, моє серденько! – сказала Аглая й притиснулась до свого супутника.

Московiя? Ну, це вже Аглая неправду говорить! Дмитрiй пiдтверджує? Тодi вiн i йому не вiрить. I справдi; якi ж вони московки? – Нi, це нiсенiтниця! Словом, хай це пiдтвердить тьотя Клава, i тiльки тодi вiн може повiрити. Словом, коли Аглая й справдi серйозно говорить, – Вовчик остаточно розгубиться.

(Нарештi говорить тьотя Клава й говорить те ж саме. Вони таки московки й навiть корiннi, бо змалку живугь у Москвi. Вулиця така-то, номер такий-то, трамвай дев’ять. Коли потрiбний телефон, то можна й це сказати. Чоловiк тьотi Клави (ви його знаєте – мужчина в золотому пенсне) працює в профсоюзі. Аглая – сирiтка (знаєте таку зворушливу кiнофiльму про часи Французької революцiї), i вона живе у тьотi Клави. Вона на останньому курсi Московської консерваторiї.

– Але вiдкiля ж ви так добре знаєте нашу мову? – здивовано спитав лiнгвiст.

Ах, Боже мiй! Що ж тут дивного? Вони далеко не перший раз зупиняються вiдпочивати на прекрасних степах України, й чому ж їм не знати такої музичної мови (тьотя Клава так i сказала – «музичної»). Аглая, наприклад, дуже любить Україну й, коли хочете, навiть оригiнально. А втiм, тьотя Клава далi не буде говорити, в деталях його може поiнформувати Аглая i, можливо, Дмитрiй. Власне, пiд впливом своєї племiнницi вона й зробилась такою цiкавою московкою.

– Прекрасно! – з хрустом давив свої пальцi товариш Вовчик i нарештi цiлком серйозно звернувся до Карамазова: – Знаєш, Дмитрiй, їхнi портрети обов’язково треба вмiстити в одному з наших журналiв.

– Як виключнi екземпляри?

– Покинь жартувати, – махнув рукою лiнгвiст. – Для руської публiки, для… як би це сказати… для «поощрєнiя».

– Для заохоти, – поправила Аглая. – Так буде багато ближче до вашої мови.

– От так московка! – сказав Карамазов. – Чи не почуваєш ти себе трохи нiяково, пане лiнгвiсте?

Товариш Вовчик спалахнув. Вiн хотiв щось доводити, згадав чомусь (i зовсiм не до речi) Прованс, провансальську лiтературу, згадав XIX вiк, Жана Жансемена, Теодора Обанеля i т. д., але тьотя Клава вже знову одтягла його на дистанцiю в три кроки. Словом, розмову було перервано. Для лiнгвiста було ще багато тут недоговореного, навiть iнтригуючого (хiба мало московських дачникiв мандрує по Українi?), але вiн сподiвався поговорити з приводу цього з Карамазовим i вiд нього й узнати в деталях iсторiю знайомства московських дам iз пiвденною культурою.

– Так, значить, ти кiнчаєш нову поему? – спитала Аглая, коли вони знову залишились удвох.

Карамазов зупинився i зробив незадоволене обличчя.

– Я тобi, здається, не один раз говорив, що я працюю в економiчному органi. Мене цiкавить зараз питання про зниження цiн.

– Ти хочеш сказати, що з питання про зниження цiн не можна зробити поеми?

– Я хочу сказати, що з Тарасами Шевченками я нiчого не маю спiльного.

– Коли тiльки це, то я рада, – промовила Аглая, замислюючись. – Саме таких людей i бракує вашiй нацiї. Менi здалося, що ти не так хотiв сказати. Ти розумiєш мене? Я гадаю, що без великого ентузiазму не може бути справжнiх економiстiв.

– Цiлком справедливо! – погодився Карамазов. – Кiл, очевидно, вибивають колом, i «закобзарену» психiку можна виховати тiльки, так би мовити, загайаватизованим «Капiталом».

– Це не в брову, а в око! – з захопленням сказала Аглая. – Без якогось Лонгфелло i справдi не зробити вам своїх економiстiв i полiтикiв. От я тiльки думаю, що Маркса ти зовсiм даремно припрягаєш сюди.