Розділ «III»

Вже майже зовсiм стемнiло. Витикались зорi. З недалекого моря пiшов теплий вiтер. Аглая виводила на пiску своєю голубою парасолькою якiсь iєроглiфи, тьотя Клава дивилась у ридикюль, власне, в дзеркало, що було в ридикюлi, i пудрилась мiнiатюрною пуховкою.

– Дозвольте взнати, скiльки вам рокiв? – усмiхнулась сама собi тьотя Клава.

– Очевидно, не бiльш двадцяти семи, – сказала Аглая.

– Ти вгадала, менi двадцять сiм. I як пiкантно, що я вже тьотя i що в мене така доросла племiнниця… Тобi, здається, двадцять три?

– I ти вгадала!

Тьотя Клава поправила спецiальним олiвцем брову й засвистiла арiю з «Баядерки». Потiм дами ще перекидались легкими фразами i раз у раз позирали в той бiк, куди пiшов Вовчик.

Були вони в рожевих серпанкових платтях, стягнутих у талiї поясками, i мали в руках голубi парасольки. Тьотя Клава виглядала багато безтурботнiш, в її свiтло-сiрому поглядi зовсiм нема того ледве вловимого зайчика впертостi й рiшучостi, що зрiдка плигає в мигдалевих очах Аглаї, але зате станом тьотя Клава трохи солiднiш.

Аглая вийняла з ридикюля маленьку папiроску, запалила її й спитала:

– Ти сказала Женi (справа йшла про чоловiка тьотi Клави), що ми ранiш першої не прийдемо?

– Звичайно, сказала… Я вiд нього взагалi нiчого не ховаю.

– I все-таки не ревнує? – усмiхнулась Аглая.

– I все-таки… не знаю. Чорт їх розбере, цих мужчин; на обличчi одне, а на серцi, може, щось iнше.

Потiм тьотя Клава зробила рухом парасольки диск, пiймала поглядом срiбно-синiй слiд метеора й промовила:

– Ти, Аго, не думай, що Женя взагалi нездiбний переживати душевних драм. У наш вiк, кажуть, навiть корова вмiє зiтхати.

– Ти, тьотю Клаво, не помиляєшся. Мiй Дмитрiй пiдтверджує це на кожному кроцi. Я дуже шкодую, що ти не чуєш наших розмов. Аглая так упевнено й безапеляцiйно сказала «мiй Дмитрiй», що навiть тьотя Клава всмiхнулась.

– А ти, Аго, рiшуча людина, – вiдзначила вона, – ще не встигла як слiд познайомитись iз ним, але вже рекомендуєш його як власного чоловiка… Як же з Ганною? Ти багато взнала про неї?

– Ти, тьотю Клаво, надзвичайно наївничаєш!… У наш вiк за два тижнi не тiльки сходяться, але й розходяться. А втiм – досить! – i Аглая махнула парасолькою в той бiк, де вже вирисовувалась фiгура Карамазова.

Вовчик лише за якусь хвилину вискочив на вулицю i наздогнав свого друга. Спершу дами бачили тiльки Дмитрiя. Вiн iшов до них своїми нервовими кроками, i постать його то вибiгала, то знову ховалась за стовбуром молодого клена, що стояв на дорозi. Тодi десь ударила гармошка, й зорi висипали на куцi бульвари заштатного городка. Десь гоготала республiканська молодь. Тодi i на протилежних кварталах ударила гармошка.

Товариш Вовчик уже наздогнав Дмитрiя, i вони пiдходили до веселих (так принаймнi одразу ж визначив лiнгвiст) i симпатичних дам.

– Ну… – зупиняючись, почав лiнгвiст i розвiв руками. Тьотя Клава давно вже схарактеризувала собi Вовчика як трохи мамулувату людину i тому, не довго думаючи, взяла його пiд руку. Вона сказала, що рекомендувати Карамазова не треба, бо вони мають задоволення вже багато вечорiв шпацiрувати з ним… i потiм, вона дуже зрадiє, коли Вовчик для неї буде таким цiкавим спiвбесiдником, яким став для її племiнницi Дмитрiй. За кiлька хвилин процесiя (так сказала Аглая) йшла в такому порядку: попереду тьотя Клава з Вовчиком, позаду Аглая з Дмитрiєм. Дистанцiя мiж першою i другою парою була приблизно на пiвтора кроку. Тьотя Клава закинула на шию Вовчика свою голубу парасольку й розпитувала, хто вiн, що вiн, як вiн. Словом, вимагала, щоб лiнгвiст у деталях розповiв їй про своє минуле, сучасне й майбутнє. Аглая цього не потребувала вiд свого кавалера: такi розмови з ним були два тижнi тому. Вона вiдколола з своєї грудi останню троянду й держала її на обличчi Дмитрiя. Вона питала його, як пахне троянда, чи подобається йому цей запах, чи не краще пахне резеда. Коли вони перерiзали провiнцiальний ринок i увiйшли в коло пiднавiсних огникiв, Аглая запевняла Дмитрiя, що тут їй пахне Флобером i навiть старофранцузьким життям… Карамазов, звичайно, знає поета Вiлйона?… I потiм, вiн не може не любити гоголiвську фантастику. Аглая певна, що можна генiально стилiзувати нашу сучаснiсть.