Розділ «III»

Дмитрiй говорив щось невпопад. Тодi Аглая поклала на його рот свою запашну долоню i сказала:

– Який ти чудак, Дiмi! Справжнiй провiнцiал!

– Ти вже з Дмитрiєм на «ти»? – повертаючись, кинула тьотя Клава. – 3 тебе, Аго, вийшов би прекрасний кавалерист.

Тьотя Клава так дзвiнко зареготала, що провiнцiальна парочка (здається, колишнiй столоначальник i пристаркувата дочка мiсцевого кавалера Червоного прапора), що йшла їм назустрiч, поспiшно одлетiла вбiк i дала дорогу веселiй компанiї.

Тодi почав реготати й товариш Вовчик. Вiн так безумно розреготався, що мусив кинути руку дами, сiсти на землю й зупинити компанiю. Коли ж його стали допитувати, в чому справа, вiн тiльки й мiг вимовити: «провінціал».

– Ну… добре! Ну… провiнцiал!… але де ж тут сiль?

Тодi, нарештi, товариш Вовчик сказав, що для Карамазова це – найобразливiше слово, i що вiн i уявити не може, яке обурення викликало воно в грудях його ущипливого друга.

– I зовсiм нiчого нема тут смiшного! – рiзко шпурнула Аглая i взяла Дмитрiя пiд руку.

Тьотя Клава теж найшла, що смiшного тут дуже мало, й найшла навiть потрiбним (очевидно, на правах тьотi) прочитати лiнгвiстовi невеличку нотацiю. Вовчика, як i треба було чекати, страшенно збентежив такий несподiваний фiнал, i вiн хотiв навiть прохати пробачення за свою некоректнiсть. Тодi тьотя Клава поправила йому краватку фамiльярним жестом, мiцно притиснулась до нього i зробила дистанцiю на три кроки.

– Ти, Дiмi, може, й справдi образився на мене? – спитала Аглая.

– Нiчого подiбного! – всмiхнувся Карамазов. – Я тiльки не зрозумiв… тебе.

Вiн з якимось надзвичайним задоволенням сказав «тебе»: ця химерна дiвчина, що так скоро перейшла з ним на «ти» i якось враз заволодiла ним (коли правду говорити, вiн не жартуючи, а з глибоким хвилюванням сказав допiру Вовчиковi, що хоче зiйтися з Аглаєю), – зовнiшнiстю своєю вже остаточно покорила його. Надто вже розумнi й страснi були цi мигдалевi очi, й надто вже привабливо коливались цi молодi груди, щоб вiн мiг прийняти її як звичайну женщину. Сьогоднi навiть постало в нiм якесь неясне передчуття й солодкий бiль, i сьогоднi вiн хотiв би ходити з нею цiлу нiч.

– Чого ти не зрозумiв? – спитала Аглая. – Чому я тебе назвала провiнцiалом?

– Так!

– Це ж, милий, ясно. Я ще тодi, на пароплавi (пам’ятаєш нашу суперечку?), я вже тодi подумала, що ти провiнцiал. Це по всьому видно: й по рухах, i по поводженню з передовою жiнкою… як зi мною от… Чому ти так чудно вимовив «тебе»? Чи, може, ти хотiв сказати «вас»? Вас iст дас? Ну? А потiм ти й формально провiнцiал… Хiба ти живеш не в провiнцiї?

– Я, як тобi вiдомо, живу в столичному градi! – усмiхнувся Карамазов.

– Де це? – зареготала Аглая. – Чи не в тому, що на Лопанi?

Ця дiвчина (очевидно, з якогось Миргорода) так неохайно говорила про лопанський центр, що Вовчик, почувши цю розмову, зупинився i спитав:

– А дозвольте узнати, в яких краях ви мешкаєте? Чи не в Уманi?

– Вас це серйозно цiкавить? Коли так, то прошу: мiй столичний град i моя країна – хай буде вам вiдомо – дуже далеко вiдцiля.