Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Кажуть тi iроди, що як признається, що Грицька вбив, дак тодi пустять.

– Гм… так… А я по тебе, Гаїнко, прийшов: iди до нас, – мати тебе кличе.

– Не пiду я тепер.

– Iди, бо дуже треба! – Узяв за руку та й звiв з полу, як малу дитину. – Убирайсь!

– Та, може б, ви її, свате, тепер не займали? – прохала Параска.

– Не можна… Треба дуже. Ну, вже убралась? Ходiм!.. Бувайте здоровi! – Вiн повiв її з хати за руку.

II. У ТЮРМI

Маленькi вiконця темрявi з залiзними гратами, попусканi в товстелезних мурах. За тими гратами блакитне небо мусить бути, але його звiдсiля не видко: просто вiконець другi такi ж само товстi й понурi мури. Навiть сонячний промiнь мов боїться тих грат i зазирає сюди на одну тiльки часиночку – тодi, як сонце вже високо-високо пiдiб'ється вгору. Тодi золотий його парус упаде помiж двома мурами, несмiливо зазирне крiзь грати, ледве всмiхнеться до тих блiдих облич i, злякавшись, тiкає швидше назад iз цiєї темницi – туди, серед безмежнi простори блакитно-осяйного вiльного неба.

Тут не небо, тут низька, запилена, задимлена, чорна стеля, тут – бруднi вiд усякої гидоти, важкi вогкi стiни, а в їх маленькi дiрочки з гратками. А в тiй кам'янiй трунi сiрi постатi з сiрими, без сонця поблiдлими обличчями. Якi лежать на великому гуртовому полу серед брудного лахмiття, якi сидять там, гуляючи в карти, якi сновигають без нiякої мети по кутках.

Це – злочинцi. Серед них Зiнько. Якби йому хто сказав коли давнiше, що вiн буде тут, – яким би вiн брехуном його назвав! А от же сталося.

Тепер вiн спокiйнiший, тихший, але першi днi… йому навiть згадувати їх страшно. Цi зв'язанi руки, ця ганьба перед усiєю громадою… Гаїнка… погляд її божевiльно-безнадiйний… руки до його простягає… Потiм тяганина по полiцiях… i нарештi – ця темниця.

До блакитного неба безкрайого, до зеленого поля широкого, до лiсiв холодкуватих, до садкiв квiтучих, запашних вiн iзвик, а тепер тiльки мури, товстi, холоднi, тiльки грати залiзнi, тiльки тяжкий сморiд гнилої тюрми!..

А люди… Боже!..

Он той високий, з здоровенними дужими руками, з великою чорною бородою, – вiн же двох людей убив, щоб пограбувати їх!.. Цей бiлявий парубок, з маленькими ще вусами, задавив свою дитину вiд дiвчини… Цей он пiдпалив село… Отой дiд старий, п'яним бувши, пробив своєму сусiдi колякою голову, що той i вмер… Цей знову щось страшне зробив… I так кожен…

I вiн, Зiнько, серед їх, не винний, а нiхто йому навiть i вiри не йме, що вiн не винен, тiльки смiються з його… I його дожидає така ж кара, як i їх… За що? Де ж та правда, коли можна карати чоловiка за нiщо? Коли однаково терпiтиме i отой чорний, що смiючись розказує, як вiн сокирою розрубав голову, i вiн, Зiнько, що хотiв тiльки одного: щоб людям було краще, хотiв добра людям!.. Без нiякого доводу його обвинувачено в страшному злочинствi, зганьблено, закинуто в тюрму, судитимуть i каратимуть його!.. Нащо ж тодi весь цей лад на свiтi, весь цей порядок, коли через його можна карати, мордувати невинних? Адже Зiнько знає, що не з самим їм так бувало, – вiн про це i чув, i читав. А коли так, то навiщо людям цi всi суди, цi всi начальники? Чи не краще було б, якби цього нiчого не заводити, якби люди самi собi жили, громадою лад i суд давали?

Громадою! А яка ж i громада, як не така? Чи вона ж його, неповинного, оборонила? Ба нi, хiба ще глибше втоптала в це багно!.. Чи вона по правдi громадським справам лад давала? Ба нi; Дениси, Рябченки, Сучки – от кому серед неї вiльно й ласо живеться, а чоловiковi чесному та вбогому – нi!..

Нема й у громади правди! А де ж? Де? Може, не серед людей, може, в бога? Так усi кажуть… Але ж. бог бачить, як у громадi неправеднi люди, глитаї панують, – чого ж їх не зупинено? Адже Зiнько невинний, чом же цього не виявлено? Чом?

I страшнi думки вставали в Зiньковiй головi… Вiн жахався їх, вiн прогонив їх од себе, а вони обнiмали його все дужче й дужче, а вони пекли його, палили, що аж розум йому туманiв, що аж обморок його брав.

Нема правди в свiтi, а коли вона часом де й озветься, то там їй рота затуляють, там її згнiчують, затоптують, винищують.

I н i х т о не зробив так, щоб вона подужала. А тим часом є ж така сила, що могла б це вчинити? Чи i в тiєї сили правди нема? Чи тiєї сили нема? Дак навiщо ж тодi i люди живуть, родяться, смiються й плачуть, борються i вмирають? Навiщо?