Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Вiдповiдi не було, а голова розскакувалась од божевiльних думок.

Не знати, що сталось би з їм через цi думки, якби їх не розбивали на який час отi допити в слiдчого, де вiн повинен був боронитися, та життя з людьми, з якими мусив пробувати в однiй хатi. Найбiльш оцi люди…

Вiн спершу й боявся їх, i гидував ними. Вони здавалися йому людьми одмiнними вiд його самого, цiлком одмiнними, бо це були злочинцi, лиходiї. Йому здавалося, що звичайнi люди – то по один бiк, а злочинцi – то по другий; що в звичайних людей усе так, як i треба в людей, а в злочинцiв усе iнакше: i правда в їх не така, i хочуть вони не того, що всi люди та й уся в їх душа не така, а гiрша – лиха, темна, ворожа. З такими думками прийшов Зiнько до тюрми, а як побачив цi обличчя, позначенi острожною неволею, а часом i грiхом, як уздрiв ту одежу, завсiгди йому страшну, то мов iще виразнiше почув, що цi люди – зовсiм не те, що вiн, i не можуть бути тим. Кров у їх на руках, кров i на душi. І були вони йому страшнi. А ще гiршi сталися пiсля однiєї подiї. Ото тiльки вкинуто його в цю пiвтемну кам'яну яму, ще не встиг вiн добре й розглянутись, а вже його звiдусiль оточено. Роздивлялися на його зацiкавленi, розпитувалися, як звуть, звiдки, за що потрапив сюди.

– За нiщо потрапив, одказав Зiнько. – Хтось убив чоловiка, а мене винного зроблено.

– Овва! А ти хiба його не вбивав?

– Якби я його вбивав, то не казав би, що не винен! – одмовив палко Зiнько.

– Ф'ю-ф'ю! – засвистiв чорний рештант. – Кожен, братику, перед слiдствувателем каже, що вiн не винен, бо нiкому не хочеться на Сибiр мандрувати, а тут iнша рiч. Ми це дiло добре знаємо – нас не одуриш.

– Я й не думаю вас дурити.

– От штукар! – сказав той-таки рештант iз великою чорною бородою. – Я аж двом сокирою голови розколов, та й то не ховаюся, а вiн одного придавив, та вже злякався. Ха-ха-ха!

Чорний рештант зареготав, за ним iще дехто. Зiнько сидiв то червоний, то бiлий, як крейда. Вiн бачив, що не впевнить цих людей, що даремнi будуть усi його слова: звикши самi брехати й ховатися з своїми ще не викритими злочинствами, вони й iншому не йняли вiри. Зiнько замовк, але всi цi люди стали тепер йому такi огиднi!..

Вiн жив серед їх тихо, нi з ким не сварився, та нi з ким i не ладнав. Щоправда, вони його не займали. Вiн з того був радий вельми, сидiв собi в темному куточку та думав свої тяжкi думки… А рештанти жили своїм життям: гуляли в карти i часто за їх лаялись, а то й бились, оповiдали один одному про свої пригоди, добували десь тютюну i горiлки i часом бували п'янi. Якось трапилося, що один рештант програв другому пiвкварти. Добули її й постановили випити гуртом – усiм тим, що гуляли того разу в карти. Серед них був i Онисько – той молоденький бiлявий хлопець з сiрими очима, що задавив дитину. Випивши двi чарки, вiн трохи сп'янiв i сидiв похнюпившись, спустивши вниз руки.

– Чого розманiжився? – штовхнув його рештант, що сидiв бiля його. – Ех, ти! Пити не вмiєш… Уже й п'яний!

– Я не п'яний… озвався якимсь плачучим голосом парубок.

– Ну, а чого ж ти розквасив губи?

– Сумно… вiдказав тим самим голосом napyбoк.

– Сумно! Ха-ха-ха! – зареготалися п'янi рештанти. – До мами схотiв? Чуєш?

I вони почали його смикати, штовхати…

– Одчепiться!.. Душа моя не терпить… Ой, важко менi!.. Ой, тяжко!..

Вiн обхопив себе руками за голову i хитав нею, приказуючи:

– Ой, горечко ж менi!.. Ой, лишенько моє!.. Ой, що ж менi робити?.. А воно ж озивається!.. А воно ж озивається!…