Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Що озивається, ти, рюмсало?

– Воно… як янголяточко… А я ж його задавив… А я ж… Ой боже!..

– Дак нащо ж ти його давив, слинявий? Коли вже нарядили з дiвкою дитину, дак i нехай буде дитина, а то ще давити! – казав той палiй, що пiдпалив село.

– Та хiба ж я хотiв?.. Та я ж i не думав того робити… та я ж… Парубок уже плутав, хлипаючи.

– Та чом же ти її не взяв? – питав палiй. Парубок ще раз хлипнув, помовчав, а тодi вiдказав:

– Я б її узяв… Коли ж вона наймичка, та така вбога, що в їх не хата, а хлiв… а мiй батько багатир на все село. Каже менi: «I в голову собi того не клади, щоб Химку сватати. Нiколи того не буде!» А мiй батько такий, що як що сказав, то так уже й є. Я й знав, що батько не дозволить сватати, а все ходив… усе ходив… бо так i порива… Ну, а то раз я на баштанi був… баштан стерiг… Прибiгає вона до мене: «Ой Ониську, прийшла по мене смерть!» – «Чого ти?» – «Утекла з дому, бо там мене вб'ють, як побачать». А в неї батько такий лютий, що як розпалиться, то й чоловiка вб'є, а мачуха ще його й пiддрочує… Ну, там у куренi й народилася дитинка… Взяла його Химка, положила до себе на колiна, загорнула в попередник. Лежить воно, пхикає, пищить з холоду, а ми над ним плачемо. Знаємо обоє, що не можна Химцi з їм додому прийти. «Я, – каже вона, – пiду в город». – «Як же ти пiдеш туди без пашпорта? Та й хто ж тебе вiзьме з дитиною?» Як почала ж вона тужити, як почала!.. Дак у мене так серце й крається!.. А далi як почала мене клясти!.. I жаль менi її, i вже чую, що й мене за серце вхопило. «Цить, – кажу, – не клени! Хiба менi самому легко?» А вона: «Та ти ж устав та й пiшов, та взяв собi другу, та й житимеш iз нею вiк свiй у добрi та, в щастi!.. А я ж пiду попiдтинню!.. Та менi ж через його тiльки з мосту та в воду!.. Та бодай би тобi сонце праведне не свiтило, як ти мене занапастив!.. Я тебе просила, я тебе благала, щоб ти пожалiв мене!.. А ти ж не послухав!.. Тепер бери його та роби з їм що хочеш!..» Та взяла тую дитинку та й положила менi на колiна, а сама все своє!.. Ухопило мене за серце, обняло мене огнем, – як ухоплю я ту дитину, як струсону нею: «Через тебе, кажу, – прокляте, все це сталося!» Та й кинув його до неї знов… А воно… бiдненьке… i не… писнуло… i притихло… Сидимо, мовчимо вже, а воно лежить… I не ворухнеться… Химка до його: «Ой боже ж! Дитина нежива!..» Та тодi знов у плач!.. Це ж як я його струсонув, то i дух iз його витрусив. Сидимо над їм та тужимо. Тужили-тужили – трохи не до свiту… а тодi… закопали його… От так… От i все…

– Ну, а як же довiдались?

– Собаки вигребли та й витягли… Ой боже мiй!.. Боже мiй… оце спати ляжу, а воно мов коло мене тут пищить!.. пищить!..

I парубок iзнову почав хлипати, а його великi сiрi очi зайшлися сльозами. Рештанти всi притихли, не озивалися. Враз чорний гукнув сердито:

– Чортбатьказна-що! Слухають того плаксiя!.. «Писцiть! писцiть!..» Плюньте ви на його!.. Допиваймо, що є!

I, покинувши парубка, взялися знову до горiлки. Але з того часу чорний i просвiтку не давав Ониськовi. Тiльки зуздрiв, що той сiв собi в куточок або просто замовк, нiчого не говорить, – зараз починав:

– А що? Вже пищить? Га? Пищить?

У безщасного вiд того нагадування все обличчя якось бгалося, стискалося в один вираз страшної пекучої муки, сiрi очi туманiли… А чорний, незважаючи на те, знущався:

– Придави його дужче, щоб не пищало! Онисько стискав зуби та аж вився з болю. Дехто з рештантiв iнодi казав:

– Та ну-бо, годi! Чого ти причепився до його?

Здебiльшого ж не зважали на те. Чорного всi боялися.

Одного разу, пiд час такого мордування, Зiнько вже не стерпiв бiльше. Вiн пiдiйшов до чорного i промовив тремтячим голосом:

– Не кажи йому цього!

– А тобi яке дiло? Ти що за пан? – визвiрився той.

– Таке менi дiло, що ти його мучиш. От же не муч!..