TextBook Вона так i похолола.
– Не можна бачити, сказав слiдчий, – бо вiн дуже впертий, нiяк не признається.
– Та як же йому признаватися, пане? Вiн же не винен!..
– Розказуй там! Знаю я таких не винних! Накоїв лиха та й не признається; хай признається, тодi й пускатиму до його родичiв. А тепер – нiяк!
– Паночку! Змилосердiться!.. Помилуйте!..
– I не проси, й не кажи!.. Iди собi!.. Слiдчий повернувся та й пiшов з хати…
Пiзно ввечерi вернулася додому Гаїнка. Увiйшла в хату, не роздягаючись сiла бiля столу та й похилилась на його.
– Дочко! Дочко! Що тобi? – злякалася мати. – Що тобi сталося? Чи ти бачила Зiнька?
– Не пустили, мамо… кажуть: не признається… Як признається, що вiн вбив Грицька, тодi пустять…
– А бодай же й вони самi, i їх дiти такої ласки вiд людей зазнали!…
А Гаїнка тiльки стогнала…
Поки отаке робилося в Сивашевiй хатi, Остап усе щось думав. Була в його одного разу така з Терешком Тонконоженком розмова:
– А що, Остапе, чути за твого зятя?
– Та той такий мiй зять, що хоч би його в мене й зовсiм не було.
– Ну, одначе, що ж саме за його чути?
– Да така чутка, що вже й не вернеться.
– Ну, таке дiло… А що ж тодi твоя дочка? Адже вдовою буде…
– А буде…
– Знаєш що, Остапе, я тобi скажу? Що, якби нам сватами бути?
Остап глянув на Терешка.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Під тихими вербами» автора Грінченко Борис на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 11. Приємного читання.