Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Зажурився соколонько:

Бiдна моя головонько,

Що я рано з вир'я вийшов.

Нiде сiсти, гнiзда звити,

Малих дiтей розплодити,

Бо по горах снiги лежать.

Народна пiсня

I. ГАЇНКА

Гаїнка гнiвалася:

– Поганий, поганий, поганий, – казала, одвертаючись од Зiнька. – I не кажи, що гарний, – ти поганий!

– Я й не кажу, що я гарний, – усмiхаючись, одповiдав Зiнько, лежачи в своєму садку пiд гiллястим дубом та дивлячись на делiкатнi риси чепурного жiнчиного обличчя, на її тонкий, мов дитячий, стан. Вона сидiла на травi бiля його, повернувшися боком, надимала губки, випинаючи їх наперед, i через те її обличчя здавалося Зiньковi таким чудним, що вiн зареготався.

– Чого ти смiєшся? – швидко повернулася вона до його. – Ну, скажи, чого ти смiєшся?

– Того, що ти сердишся.

– А, дак так!.. Дак так!.. – скрикнула. – Я серджуся, я гнiваюсь, а вiн смiється, а йому смiшки! Ну, дак я ж пiду вiд тебе, пiду!

I вже була схопилася, щоб бiгти, та зараз же i спинилася:

– Злий!.. Недобрий!.. Глузує!.. От я ж тобi дам!.. От я ж тебе… битиму!..

Кинулась до його, вхопила за плечi та й почала з усiєї сили трусити i товкти його своїми маленькими рученятами.

– От тобi!.. От тобi!.. Щоб не глузував!.. Щоб не смiявся!..

А вiн реготав iще гiрше, вхопив її дужою рукою за стан i пригорнув на груди та й почав цiлувати в очi, в щоки, в уста.