Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Чи ба, який милостивий! – зареготався чорний. – Плювать менi на тебе! Хочу казати й казатиму!

– Нi, не казатимеш!.. – Зiнько почував, що голову в нього мов огнем обнiмає.

– А що ж ти менi зробиш, як казатиму? – глузливо питав чорний.

– Зроблю, що тобi зацiпить!

– А поки те буде, дак я з твоєї морди зроблю настоящего патрета! Бачиш? – I вiн пхнув йому пiд нiс свого здоровенного кулака. Нюхай!

Рештанти притихли, всi обличчя повернули до Зiнька й до чорного. Цей був такий здоровий, що Зiнько здавався перед ним трохи не хлопчиком. Видко було вже й зараз, хто подужає, коли прийде до бiйки.

– Геть з кулаком! – промовив Зiнько голосом, що дзвенiв i тремтiв, як струна.

– Нюхай! – I чорний штовхнув йому кулаком у зуби.

Ще одна мить, i Зiнько вiдштовхнув би вiд себе нахабного, i тодi мусила б початися бiйка. Але враз чиясь дужа рука дала такого штурханця чорному, що той аж поточився й одскочив набiк. Перед їм стояв палiй.

– Ти чого штовхаєшся? – крикнув чорний, кидаючись до його з кулаками. Але ще не встиг i вдарити до пуття, а вже сам здобувся такого стусана по вуху, що голова його вiдразу схитнулася набiк i сам вiн, поточившися, за малим не впав на пiл. Розлютований, скаженiючи, ухопив вiн важку кавратку, що нею рештанти пили воду, i кинувся знову до палiя. Але ту ж мить кiлька рештантiв вчепилось за його ззаду, не пускаючи.

– Пустiть мене! Пустiть!.. – пручався вiн у їх в руках. – Пустiть, я йому голову розвалю!.. Гетьте!..

– Ану, розвали! – казав палiй, стоячи зважливо і ладен щохвилини збити знову чорного додолу, хоч i сам був блiдий як крейда. – Або я тобi твою пельку заткну, щоб ти бiльше не в'яз до хлопця.

Тим часом рештанти вiдняли в чорного кавратку i, хоч вiн пручався, одвели його й посадили геть далi в кутку. Помалу все затихло.

Чорний з того часу зненавидiв i Зiнька, i хлопця, i палiя, але не займав уже нiкого: почував, що там бiльша сила. А Зiнько того ж вечора розговорився з палiєм, i той по щиростi розказав йому про свою пригоду. Вона не здалася Зiньковi дивною i була дуже проста.

Давидовi (так його звали) було тiльки дев'ять рокiв, як його батько вмер, а за їм незабаром i мати. Їх було тiльки двоє – брат та сестра, – обох їх громадськi опекуни пороздавали по наймах. У батькiвську хату Пустили якогось чоловiка, а землю вiддали другому. Як парубок, вирiсши, схотiв оженитися i домагався свого добра, то мiг вернути собi самi голi, пооблупуванi стiни батькової хати. Уся худоба десь розтеклася, а той чоловiк, що колись узяв його землю, тепер її не вiддавав. Почалися позви, судова тяганина. Давидiв кривдник напував сiльських суддiв горiлкою, давав де треба хабарiв, i тiї суддi скрутили всю справу. Позивався-позивався Давид та, зневiрившися зовсiм, що зможе вернути своє добро, вилаяв старшину й суддiв; старшина кинувся його бити, а Давид, обороняючися, вдарив його. За це вiн одсидiв з рiк у тюрмi. Вийшовши з неї, не вернувся додому, блукав по заробiтках, аж поки одного разу сталося так, що йому не вислано з волостi пашпорта. Яко безпашпортного, його «по етапу» одведено додому й приведено туди рештантом. Виявилося, що в волостi старшина (давнiй ворог Давидiв) удвох iз писарем завели такi порядки, що хто не пришле їм трьох карбованцiв хабара, дак тому не посилають пашпорта. А що Давид тих трьох карбованцiв не прислав, то за те мусив проходитися додому. Вiн знову вилаяв старшину, а той його знову побив i замкнув до холодної. Втiкши з неї вночi, Давид пiдпалив старшину, а за їм згорiло й iще багато хат…

– Тепер я пропав навiки! – казав Давид. – Зашлють на Сибiр, та й годi, запакують! Якби тепер, то я б уже його й не палив – нехай йому лихо! А тодi дак так мене за серце вхопило, що й не тямив нiчого. Бачу, як за старшиною ще людськi хати займаються, та й не жалко менi їх, аж радiю: так вам i треба – думаю собi, – попускаєте кривдити людей отаким глитаям – от же маєте!.. Таке запекле серце тодi було. А тепер жалко… Як iзгадаю, скiлькох людей i хати, й худоби позбавляв, то так стане погано, що аж… Вiриш, iнодi вночi як здумаю, дак хоч по-вовчому вий, та й годi!..

Давидовi Зiнько розказав усю пригоду з собою – досi вiн нiкому її не оповiдав. Цей йому вiри поняв одразу:

– Дак це виходить, що й з тобою таке зроблено, як зо мною! – сказав вiн.

Вiд його довiдалися про Зiнькову справу й парубок Онисько, а тодi й дiд Клочко – отой, що голову сусiдi пробив. Цей теж ускочив у лихо так, що й не схаменувся: напившися п'яний, та й хекнув колякою по головi. Тепер вiн усе зiтхав та молився вночi. За їми незабаром i всi рештанти знали про Зiнька. Бiльша частина йняла йому вiри, iншi мовчали. Чорний лютував, але не зачiпав. За Зiнька зараз би оступилися i Давид, i Онисько, i Клочко, може, й iще хто.

Мiркуючи Зiнько тепер про свої товаришi темничнi, трохи iнакше уже гадав про їх. Тепер цi люди здавалися йому не так уже лихими, а бiльше нещасливими. Бо й справдi ж! Ну, хоч оцей Онисько: i сам не хотiв того, а зробив. Якби вiн не був такий роздратований та трохи зручнiше вхопив тую бiдолашну дитину, то й, не було б нiчого. Таке, як з Ониськом, то з усяким може трапитися, а ще бiльше може трапитися таке, як з дiдом Клочком. Хiба мало по селах напиваються п'яними та й б'ються, та ще й як! Поб'ються та й живi зостаються, а цьому трапилось так, що вдарив незручно – i вбив чоловiка. Хто п'є горiлку, то тому й може це трапитися, – а хiба їх багато таких, що не п'ють? Та й Давид… хоч вiн i дуже погане дiло зробив, пiдпалив, так же його призведено до того! Нащо ж його стiльки кривджено, що вже й терпець увiрвався чоловiковi? I пограбували, i в тюрму закинули, й по етапу тягали, а тодi ще й пашпорта не дають! Чоловiковi ж треба щось їсти, треба десь заробити, а йому не дають змоги й заробити. Звiсно, чоловiковi й памороки заб'є з такого горя… От i сталося!.. I якби так добре розбирати, через що той та цей злочинець своє лихе дiло зробив, то, може б, i за кожного щось можна б сказати… Говоримо на вовка, та скажiмо й за вовка!..