Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Пiсля полудня прибiг слiдчий з лiкарем. Не спиняючись у волостi, звелiв старшинi везти себе до Грицькової хати. Старшина примостився на передку з поштарем, i всi поторохтiли туди, а врядник пiдтюпцем побiг за їми. Слiдчий не хотiв нiчого розпитувати, аж поки сам побачить убитого. Вiн був дуже молодий i дуже певний, що вмiє розплутувати найзаплутанiшi справи. Насамперед узяв собi до уваги «обстановку злочинства». Видима рiч, що Грицько не сам завiсився, а вже мертвого його повiшено. Кров на сорочцi, пробитий висок, усе тiло побите, – видно вiдразу, що воно було. Була якась боротьба, покiйник за життя нiби змагався, бився з кимсь, вельми дужчим за себе, i той його пом'яв, понiвечив. Хто це зробив? З хати не взято нiчого. Виходить, що це зробив не злодiй, а такий чоловiк, що йому життя Грицькове було на завадi, ворог убитому.

– Старшина!

– Iздесь, ваше високоблагородiє!

– Що цей… Григорiй Момот… як вiн, ладнав з людьми? Не було в його яких ворогiв абощо?

– Хто його знає, ваше високоблагородiє, – здається, не чуть було… якимсь непевним голосом одказав старшина.

«Бреше! Видимо бреше! Силкується покрити справу», – подумав слiдчий, бо мав таку гадку, що слiдчий завсiгди мусить нiкому не йняти вiри, тiльки собi самому – тодi найшвидше збагнеш справу. I вiн сказав:

– Як же це так? Чоловiк завсiгди має ворогiв, – без цього не можна. Коли не вiн, дак жiнка.

– Хiба що через жiнку… Це iменно, ваше високоблагородiє, що через жiнку… бо жiнка… звiсно… вона…

Копаниця плутав умисне, мов не хотiв виказувати, а слiдчий думав: «Брешеш! Не викрутишся!..»

– Ну, кажи ж! Чого став? Хто з їм через жiнку ворогував?

– Та тут один чоловiк… Зiнько Сивашенко…

– А через що ж вiн ворогував?

– Та якось i казать нiяково, ваше високоблагородiє… Воно… так, бачите…

– Не мни ото язиком, а кажи просто! – крикнув слiдчий. – Менi треба все по правдi казати, – як батюшцi на сповiдi!

– Та що ж… ваше високоблагородiє, й самi вже бачите… Що ж вам уже й казати?.. Звiсно, Зiнько Сивашенко та злигався з Грицьковою жiнкою Ївгою, – ну, через те в їх i ворожнеча була… Це все село знає…

«Таки виказав! От так їх треба ловить!» – подумав, радiючи, слiдчий i додав голосно:

– Бач, усе село знає, а ти думав од мене сховати!

– Простiть, ваше високоблагородiє, я не догадавсь, що вам про таке дiло треба знати, – вiдповiдав Копаниця, спускаючи очi додолу та покiрненько кланяючись.

– Не догадавсь! Ви всi такi, що не догадуєтесь, поки аж примусиш вас догадатися! Ну, гляди ж, щоб тепер менi все по правдi казав! Сам Григорiй Момот знав про це?

– Спершу – нi, а тодi вже, як усе село знало, то не iнак, що й вiн довiдався… Ну й сердився здорово покiйник на жiнку…