Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

– Як то повiсивсь? Чого?

– Не знаю… Висить мертвий у сiнях…

– Та ну?

– Iди глянь!

Вони вдвох пiдiйшли до сiней. Юхим глянув.

– Оце, не дай боже! – промовив, перехрестившись. – Ходiм швидше до волостi та скажемо!

Юхим не схотiв переступити й сiнешнього порога. Причинили дверi i зараз же вдвох пiшли до волостi. Там не було нiкого, тiльки сторож. Послали його по врядника та по старшину. Врядник жив поблизу i прибiг швиденько. Поки вони розказали йому справу, прийшов й Копаниця. Розказали й тому. Старшина гукнув на сторожа, щоб побiг по писаря, а сам, лаючись, що не доведеться побути на ярмарку, пiшов з урядником, з Зiньком, з Юхимом та з понятими до Грицькової хати.

Тим часом чутка про подiю вже розкотилася селом, а надто, що люди бачили, як волоснi з юрмою людей iшли до Грицькової хати.

Оглянувши тiло, урядник iз старшиною поставили бiля нього двох десятникiв, щоб нiкого не пускали туди, а самi пiшли до волостi. Там уже був писар, i вони заходилися писати про страшну пригоду слiдчому, становому та лiкаревi. Незабаром двоє поштарiв уже бiгло верхи, везучи тiї звiстки, Зiньковi та Юхимовi звелено сидiти дома й дожидатися, поки покличуть на допит.

Тим часом Рябченко, їхавши на ярмарок, проїздив проз Грицькову хату. Побачив у дворi натовп народу, найбiльше жiноти. Люди тислися до хати, та два десятники з ломаками стояли бiля дверей i не пускали нiкого.

«Що воно за знак?» – подумав Рябченко i припинив коня.

– А слухай, Йосипе! – гукнув до чоловiка, що саме в той час виходив з двору. – Чого це тут такий тиск народу?

– А хiба ти не чув? Грицько повiсивсь… чи повiшено його… хто його зна!.. – вiдказав той та й пiшов собi вулицею.

– Що це? – подумав собi Рябченко. – Чи не здурiв цей Йосип?

Одначе встав з воза, прив'язав коня до ворiт i ввiйшов у двiр. Десятники не пустили його в сiни, та вiн з порога побачив мертвого i помiтив кров на сорочцi.

«Ну, це штука! – думав вiн, iдучи назад до свого воза. – Це не Грицько сам коло себе поравсь, а хтось iнший, бо чого б же була кров? Це така штука, що, мабуть, хай поки ярмарок пiдожде, а я пiду лиш до волостi».

Ударив коня й побiг швидко. У волостi був уже сам старшина, бо врядник шатнувся по селу – чи не довiдається чого про подiю, а писар таки хотiв хоч одним оком глянути на ярмарок, поки поприїздять пани, тим i метнувся мерщiй додому. Копаниця, лютуючи, ходив по волостi й собi лагодився йти додому, хоч на ярмарок уже не думав їхати, бо лiкар та слiдчий могли прибiгти й швидко.

– А що, Григорiю Павловичу, бачили? – спитався Рябченко, поздоровкавшись.

– Та бачив, бачив, бодай би його, i того, хто це зробив, чорти побачили, як менi через це ярмаркувати не доведеться! Хто вбив, а я одвiчай! – одказав сердито Копаниця.

– А хiба не сам Грицько завiсився? – попитав Рябченко.