Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

– А хто ж це зробив?

– Не знаю.

– Так я ж знаю! – скрикнув слiдчий, устаючи. – Знаю i кажу тобi: ти!

I щоб уразити бiльше злочинця, вiн до голосу грiзного ще й показав на його пальцем:

– Ти вбив його, i я тобi розкажу – як. Ти прийшов уночi до його жiнки, думав, що буде вона сама, а зустрiв його. Ви посварилися, почали битися, i ти вбив. Тодi повiсив, щоб подумали, що сам Момот повiсився. Це все я дуже добре знаю й без тебе. А тепер менi треба знати тiльки оце: чи ти сам його вбивав, чи вдвох iз Ївгою Момотовою? Ну, кажи – як? Сам чи з нею? Ну!

Слiдчий стояв перед Зiньком, грiзно впиваючись у його очима. Зiнько трохи тремтячим голосом одказав:

– Нi сам, нi з нею. Нiчого цього не було, а коли хто вам i сказав, той брехун, та й годi! Даремне ви, пане, нападаєтесь на мене… Я не винен нiчим, шукайте винного деiнде.

– Добре! Ми знаємо, де шукати, – промовив глузливо слiдчий. – Урядник! Арештувати його i вiдiслати в город!

Урядник пiдiйшов до Зiнька.

– Ваше високоблагородiе! – промовив Зiнько. – За що ви з мене знущаєтесь? Хто ж то докаже, що це я зробив таке страшне дiло? Нiхто не може, а ви мене до арешту берете. Це ж грiх вам од бога буде, що ви невинного занапащаєте!..

– О, язикатий, язикатий! – сказав слiдчий. – Дарма: посидиш трошки в острозi – там язик тобi прикоротшають! А за те, щоб доказати, не журись: докажемо! А поки тих доказiв шукатимем, дак ти, братику, посидь! Урядник! Виведи його!

– Люди добрi! – озвався Зiнько, – свiдчусь богом, що я не винен! Я буду жалобу подавати, що мене так iзганьблено й знехтувано!..

– Ну, ну, йди, не розпатякуй! – потяг його врядник iз свiтлицi за рукав.

Слiдчий сiв писати постанову про те, щоб арештувати Зiнька.

Поки це робилось у волостi, Гаїнка вешталась собi по хазяйству i нiчого того не знала. Виглядала Зiнька й дивувалася, що так довго не вертається. Треба було їй води принести, вхопила вiдра й побiгла до колодязя. Пiдходячи до його, бачила купку жiнок; вони про щось жваво розмовляли, а забачивши її, зараз притихли. Вона як думала про Зiнька, зараз i попитала:

– Чи ви не були бiля волостi, не бачили там мого чоловiка? Як пiшов туди, та й нема.

Жiнки глянули на неї якось чудно, потiм iззирнулися промiж себе. Гаїнка здивувалася:

– Що це ви на мене так дивитеся?

– Та вона нiчого не знає, – промовила стара баба, а потiм загомонiла до Гаїнки: – Так ти нiчого й не знаєш, дочко?

– А що ж менi знати? – спиталася Гаїнка, дивуючись та трохи злякавшись.