Розділ «ЗАРУБІЖНІ ПИСЬМЕННИКИ»

У 1834 році казку " Горбоконик" було надруковано в журналі "Бібліотека для читання". Того ж року вона вийшла окремою книжкою, принісши дев'ятнадцятирічному поетові широку популярність. За життя поета " Горбоконик" витримав не менше 7 видань, породивши при цьому безліч наслідувань.

Улітку 1836 року, після закінчення університету, Єршов одержав призначення в рідну йому гімназію. У Тобольську поет здружився з композитором Аляб'євим, зустрічався з деякими засланими туди декабристами. Відомо, що саме через Єршова було переправлено у Петербург віршовану відповідь Одоєвського на послання Пушкіна. У Тобольську Єршов написав бувальщину "Сибірський козак", склав поему "Сузге" й оповідання "Купець Базім, або Спритність бідняка". Однак це виявилися цілком ординарні твори, нічого рівного казці "Горбоконик" Єршов більше вже ніколи не створив, хоча задумів у нього було багато. Наприклад, він тривалий час збирався написати великий сибірський роман, узявши за зразок популярні тоді романи Фенімора Купера; продумував величезну казкову епопею "Іван-Царевич -– казка казок у десятьох книгах і ста піснях". Можливо, він навіть щось встиг зробити, але нам це залишається невідомим. Архів поета, що нараховував, за словами сина, 7 солідних томів, дотепер не знайдений.

У Тобольську Єршов палко закохався в Серафіму Олександрівну Лещову – вдову, обтяжену чотирма дітьми. Дочка колишнього директора Тобольської гімназії, гарна, освічена, але при цьому практична, не відразу зважилася на шлюб із молодим 23-річним учителем. Однак згодом весілля таки відбулося.

Одруження сильно змінило життя Єршова. Тепер він постійно мав піклуватися про заробіток. Мрії про вільні етнографічні дослідження, якими він себе колись тішив, розчинилися самі собою, слава не приваблювала та, ймовірно, не здавалася вже можливою. "На "Конику-Горбоконику", – не раз говорив Єршов, – наочно збувається російське прислів'я: не родися ні розумний, ні вродливий, а родися щасливий. Уся моя заслуга отут, що мені вдалося потрапити в народну жилу".

До всього іншого сильно ускладнилися відносини Єршова з директором гімназії. Єршов думав про від'їзд із Тобольська. Цьому перешкодили лише особисті обставини – народження і смерть дочки, уже налагоджений побут, який поетові не хотілося ламати.

Захопившись педагогікою, Єршов намагався створити новий гімназичний курс, обмірковував деякі реформи в словесності, – однак усі ці його роботи не були надруковані, і судити про них зараз можна лише за короткими спогадами його учнів.

У 1844 році Єршова призначили інспектором гімназії. Помер Петро Єршов 18 (30) серпня 1869 року в Тобольську.

КАРЛО КОЛЛОДІ (Карло Лоренціні) (1826-1890)

Автор книги "Пригоди Піноккіо" народився 1826 року у Флоренції, у відомому в місті сімействі кухаря Лоренціні. На літо хлопчика відвозили за 60 км у містечко Коллоді, на батьківщину матері. Пам'ять про нього виявилася настільки міцною, що юний Карло, зайнявшись журналістикою, зробив ім'я містечка свого дитинства псевдонімом, з яким і ввійшов у літературу – Карло Коллоді. У 1948 році він вступив добровольцем у ряди борців за національне звільнення Італії. Тоді ж почалася його літературна діяльність. Письменник видавав сатиричні журнали "Ліхтар" і "Перестрілка", писав нариси, оповідання, гуморески, посміюючись над італійським суспільством тієї пори.

Один раз редактор флорентійської "Газети для дітей" попросив Карло написати якусь незвичайну казку-пригоду. Ідея, згадував пізніше Карло, так потягнула його, що задум дозрів майже миттєво, і він склав історію за одну ніч! Її головним героєм став дерев'яний чоловічок-маріонетка, який раз у раз потрапляв у прикрі ситуації через нестерпний характер. Коллоді назвав його Піноккіо, від слова "піно" – "сосна", що на тосканській говірці означає "сосновий горішок". Вранці він відправив рукопис у редакцію. 7 липня 1881 року з'явилася перша історія з життя Піноккіо. Письменникові платили по 20 чентезімо (найдрібніша італійська монета) за рядок, повість друкували з продовженням, успіх був приголомшливим! Пару разів Коллоді намагався поставити крапку, але читачі – маленькі й дорослі – завалили редакцію листами, вимагаючи нових пригод героя. І Карло знову брався за перо. Майже за два роки було надруковано тридцять шість глав дивної казки. Нарешті автор сказав собі "Баста!" і перетворив дерев'яного чоловічка на миле живе хлопча. Потім флорентійський видавець Феліче Паджи зібрав усі глави й у 1883 році випустив книжку "Пригоди Піноккіо, історія маріонетки".

Один з найулюбленіших письменників Італії пішов з життя в 1890 році.

Образ Піноккіо був створений людиною великої душі, розумним і добрим другом дітей. Тому ця книга сповнена чарівності, оптимізму і ніжної любові до своїх героїв, до їхніх слабостей, так схожим на людські. Як діти, так і їхні батьки прочитають цю казку із задоволенням, зі сміхом, а часом – із сумною посмішкою. Адже чарівність цієї чудової книжки вкладено в реальні риси людських характерів. Багато читачів помітять, що їм дуже знайоме за особистим досвідом багато що з рис характеру, властивих цьому нестерпному, доброму, буйному, дотепному, тупому, дурному, як пробка, упертому, як віслюк, плаксивому і сміхотливому, егоїстичному і великодушному Піноккіо! Хочеться сподіватися, що багато маленьких читачів замислиться над життєвим досвідом дерев'яної ляльки і над тим, яким чином з нікчемного іграшкового хлопчиська вийшла справжня людина.

Казка надихнула кращих художників Італії, але перший малюнок дерев'яного хлопчиська зробив інженер із Флоренції Енріко Мацанті, що відкрив вражаючу художню галерею Піноккіо і його друзів. Дотепер видавці, готуючи чергове видання Коллоді, друкують малюнки Карло Кьостри й Аттіліо Муссіто, що також створили перші ілюстрації до "Пригод Піноккіо". У флорентійському видавництві Джунті Мерцоккіо, що є законним спадкоємцем видавництва Паджи, є "кімната Піноккіо". Зі сторінок зібраних тут книг дерев'яний хлопчисько промовляє російською, англійською, вірменською, арабською, перською та іншими мовами і навіть одним з діалектів Самоа.

За даними ЮНЕСКО, книгу Коллоді перекладено 87 мовами, їй склали 27 продовжень, її 400 разів втілювали на сцені й на екрані. Перший півгодинний фільм про пригоди "соснового горішка" в 1912 році зняв італієць Джуліо Антомаро. Роль Піноккіо виконував відомий клоун. Перша повнометражна мультиплікація про дерев'яного пустунчика з'явилася в 1935 році. Її створив режисер Пауль Вердіні, а в 1940 році вийшов мультфільм Волта Диснея. На початку 70-х років режисер Луїджі Коменчіні зняв спочатку телевізійний, а потім і повнометражний ігровий фільм, визнаний кращою у світі екранізацією пригод Піноккіо. А 2002 року версію знаменитої казки представив режисер і актор Роберто Беніньї, володар премії "Оскар" за картину "Життя прекрасне". Він зіграв самого Піноккіо, а в ролі Дівчинки з блакитним волоссям знялася його дружина Ніколетта Браскі.

"Жив собі... "Король!" – негайно викликнуть мої маленькі читачі. Ні, діти, ви не вгадали. Жився-був шматок дерева". Мармурова табличка з цим написом – а саме так починається знаменита повість – зустрічає тепер гостей парку Піноккіо, розташованого недалеко від міста Пістої в маленькому містечку Коллоді. Ідея створити пам'ятник популярному героєві на його батьківщині з'явилася в 1951 році в тодішнього мера містечка професора Роландо Анцелотті. Він оголосив конкурс, у якому брали участь 84 скульптора. Перемогу поділили Еміліо Греко з композицією "Піноккіо і Мальвіна" і Вентуріно Вентурі, що створив "пьяццетту" – площу, оточену стіною із зображеннями персонажів казки з кольорової мозаїки. У 1956 році тут виріс бронзовий п'ятиметровий пам'ятник Піноккіо із сюжетами про його незвичайні пригоди. "Безсмертному Піноккіо – вдячні читачі у віці від чотирьох до сімдесятьох років" – викарбовано на п'єдесталі. У 1963 році архітектор Джованні Микелуччі відкрив тратторію "Червоний Рак", яка відтворює обстановку, у якій відбувалися доленосні події в житті дерев'яного хлопчиська. Незабаром поруч на пагорбі з'явиться парк його друзів – Аліси, що побувала в Країні чудес, персонажів казок братів Грімм, інших улюбленців італійських дітей.

Однак місто Коллоді – це не тільки подорож у казку. У 1962 році тут був створений "Національний фонд Карло Коллоді" – унікальна у своєму роді гуманітарна установа, що займається винятково творчістю письменника, який пропагував ідеї добра. У будинку Фонду розташована і незвичайна бібліотека, присвячена Коллоді та його знаменитому творові. На полках – 4,5 тисячі томів, з них 3 тисячі – переклади книги мовами народів світу. Лише Біблію перекладають іноземними мовами частіше, ніж "Піноккіо". Ця казка поєднує дітей різних країн, учить їх жити в мирі, любові та злагоді.

У Росії дерев'яний чоловічок з Італії вперше з'явився в 1908 році. Тоді у видавництві М. Вольфа російською мовою вийшов "Піноккіо" із класичними ілюстраціями італійських художників Мацанті та Маньї. У 1924 році берлінське видавництво "Напередодні" опублікувало казку в перекладі Ніни Петровської за редакцією Олексія Толстого. А в 1935 році газета "Піонерська правда" почала друкувати історію про виструганого з поліна дерев'яного чоловічка і золотий ключик, що відчиняє якісь таємничі дверцята, під назвою "Золотий ключик, або Пригоди Буратіно".

"Коли я був маленький, – писав у передмові її автор О. Толстой, – читав одну книжку: вона називалася "Піноккіо, або Пригоди дерев'яної ляльки" ("дерев'яна лялька" по-італійськи "буратіно"), Я часто розповідав моїм товаришам цікаві пригоди Буратіно. Але тому що книжка загубилася, розповідав щоразу інакше, видумуючи такі пригоди, яких у книзі зовсім і не було. Тепер через багато років я пригадав мого старого друга Буратіно і надумав розповісти вам, дівчатка і хлопчики, надзвичайну історію про цього дерев'яного чоловічка".

Майже півстоліття тому художник Леонід Владимирський намалював свого Буратіно в смугастому ковпачку. Тепер цей образ став класичним. Художник і сам написав дві казкові повісті "Буратіно шукає скарб" і "Буратіно в Смарагдовому місті", проілюструвавши їх барвистими і кумедними малюнками.

У 1958 році було знято повнометражний мультиплікаційний фільм "Пригоди Буратіно", а в 1975 році – музичний телевізійний фільм у 2 серіях, в основу якого покладено мюзикл російського композитора А. Рибникова, створений за мотивами казкової повісті О. Толстого.