Розділ «УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ»

БОГДАН-ІГОР АНТОНИН (1909-1937)

Богдан-Ігор Антонин народився на Лемківщині 5 жовтня 1909 року в родині священика. Його рідне село Новиця нині розташоване на території Польщі. Ось як він згадував про своє дитинство і про те, що стало поштовхом до творчості: "Малим хлопчиком вибіг я у темну ніч, оточену мороком холодних мовчазних лісів, і з острахом підвів очі до таємничого неба, яке, уявлялося мені, було пришпилене горючими цвяхами зір до безмежного простору вічності. Я відчував, як серце холоне, наповняється містичним передчуттям осягнення якоїсь правічної таїни буття людини і природи".

У єдиного сина доволі заможних людей життя могло скластися цілком безжурно і благополучно, якби не війна. Родина Антоничів змушена була тікати з рідного села, бо воно опинилося на теренах воєнних дій. Хто знає, можливо, доля біженців залишила маленькому Богданові назавжди ту самотність, про яку згадує його гімназійний учитель Лев Гец: "У класі Антонич нічим спеціально не відрізнявся, але не був таким веселим, як його товариші". Мотиви і образи з його останньої книжки "Ротації", напевне, пов'язані з тими враженнями, які викарбував у дитячій душі похмурий Відень – столиця Австро-Угорщини. Ольга Олійник, наречена Антонича, згадує: "Оповідав мені про те, як мандрував вулицями Відня, орієнтуючись тільки за кіновими фоторекламами, які дуже докладно пам'ятав. А щоб не потрапити під колеса авт, увесь час ішов хідником попід самими мурами".

У 1919 році брат матері поета, Олександр Волошинович, був засуджений до смерті за те, що домагався приєднання галицької Лемківщини до Чехословаччини. Знову родина Антоничів тікає в Новиці, тепер уже від переслідування польської жандармерії. Деякий час Антоничі з десятилітнім Богданом жили на Пряшівщині. Повернувшись до Новиці, вони вели життя, подібне до існування багатьох західноукраїнських священицьких родин.

Важко сказати, як і хто саме виховував майбутнього поета. Ольга Олійник розповідає про няньку, яка читала напам'ять малому Антоничеві поезії Шевченка, оповідала казки, співала колискової. Різні хвороби нападали на хирлявого від природи сина Антоничів, і він не ходив до початкової школи, а готувався у приватної вчительки складати іспити до гімназії.

Прийшовши до гімназії в Сяноці (1920 р.), побачив, що панівною мовою там є польська, якої він добре не знав, і завжди тягнувся до україномовного гурту, хоча української теж не знав, бо був лемком і розмовляв лемківською говіркою. Вчився Антонич добре. Професори ставили його учням за приклад. Його колишній професор Л. Гец згадував: "Не пам ятаю, щоб колись на щось не дав відповіді. Все тихий, скромний. На перерві сидів спокійно і читав. Його усмішка була якоюсь милою, чарівною, що неможна було не любити".

У роки навчання Антонич захоплювався музикою і не лише любив грати на скрипці, а й пробував сам компонувати музичні твори. Один його марш грала вся гімназія. Почав писати вірші ще дитиною, продовжував писати їх у гімназії, але польською мовою, зважаючи на польське оточення.

З 1928 до 1933 року Антонич навчається у Львівському університеті на філологічному, чи, як тоді говорили, на філософському факультеті. Спочатку послуговувався лемківською говіркою, але потім наполегливо почав вивчати українську літературну мову, самотужки опановуючи її лексику, образність та стилістику. Гурток україністів часто заслуховує його філологічні студії. Перед університетськими друзями виступає Антонич і з читанням своїх поезій. У 1931 році виходить перша книжка поета "Привітання життя", яка привернула до нього увагу львівської літературної громадськості. Одночасно з "Привітанням життя" він готував книжку релігійної лірики під назвою "Велика гармонія". Закінчення університету збіглося в Антонина з видатною подією в його житті – виходом у світ його другої збірки "Три перстені". Ця книжка поставила Антонина в перший ряд західноукраїнських письменників.

Після закінчення університету (1934 року він здобуває ступінь магістра філософії з відзнакою і починає готуватися до докторату) Антонич зайнявся виключно літературною працею, з якої й жив. Розповідають, що він побоювався вчителювання. Говорив: "Як піду на практику, а потім на посаду, то вже нічого не напишу". Він знав, що польська влада робила все, щоб перетворити життя українського вчителя на пекло. Ще в університеті він зіткнувся з болючою несправедливістю: його за рекомендацією професора Гертнера мали послати вчитися до Болгарії (Антонич-студент спеціалізувався у славістиці). Але керівники університету пошкодували державних коштів для цієї мети лише тому, що він українець.

За чотири роки (1933-1937) Антонич написав ще три книжки, але тільки одна з них, "Книга Лева", вийшла за його життя, у 1936 році. Дві інші – "Зелена євангелія" і "Ротації" – посмертні видання, датовані 1937 роком. На цей час припадає робота Антонина над оперною драмою "Довбуш", над численними статтями, над романом "На тому березі", який, на жаль, так і не був закінчений.

6 липня 1937 року Антонич помер. Він захворів на апендицит і після вдалої операції вже мав намір виписуватися з лікарні додому. Але одразу друга важка недуга – запалення легенів – підкосила його навіки. Сонячного липневого дня сумна процесія відпроваджувала його львівськими вулицями на Янівський цвинтар. Смерть передчасно забрала поета, змістом творчості якого було оспівування життя.

За життя Антонич здобув славу одного з найкращих поетів. Після смерті він був на якийсь час усунений з історії української літератури. Виданням і впорядкуванням його творів зайнялися друзі. Антонич став легендою Львова й улюбленим поетом українців наприкінці XX століття.

ВІРА АРТАМОНОВА (нар. 1925)

Є люди, від яких віє надзвичайною життєвою енергією, – поруч із ними відчуваєш красу життя. Саме до таких належить член Національної спілки письменників Віра Артамонова. Життєвий шлях Віри Климівни, як багатьох людей покоління 1930-х років, був наповнений нелегким дитинством, складною юністю, у яку увірвалася війна...

Народилася письменниця 31 серпня 1925 року в м. Лебедин Сумської області в родині службовця. Під час Вітчизняної війни навчалася в медичному інституті та працювала в госпіталі. Віра Климівна – учасник Великої Вітчизняної війни, старший лейтенант медичної служби, нагороджена п'ятьма медалями.

Після війни Віра Артамонова працювала медсестрою, відтак завідувала лікарською дільницею в селі Юрківка на Черкащині, була головним лікарем, завідувачкою міськвідділу охорони здоров'я Олександрії, головним лікарем 2-ї поліклініки Печерського району Києва, працювала в головному управлінні МОЗ України. Загалом 43 роки трудового стажу...

Письменницьку діяльність розпочала в 1961 році, друкувалась у республіканських газетах та журналах. Окремими виданнями вийшли збірки поезій: "Суцвіття", "Травневий дощ", "Так велить весна", "Непочата вода", "Просто осінь", "Скликаю спогади на віче", "Лицарі й мадонни", "Вітрами знедолена скрипка", "Коли на серці цвіт".

Мала щасливу, але коротку сімейну долю з чоловіком Олександром Миколайовичем, має двох синів та трьох онуків. Зараз вона вдова, на пенсії, але побачити її можна на всіх святах міста – чи у Спілці письменників, чи в Раді ветеранів Великої Вітчизняної війни, чи в жіночому клубі Сумського земляцтва.

Віра Артамонова веде активне громадське життя. Заступник Ради ветеранів Великої Вітчизняної війни в Національній спілці письменників України, активістка Ради жінок України, понад десять років веде шефську і виховну роботу в школі-ліцеї "Лідер" Печерського району Києва. У Сумському земляцтві – член жіночого клубу. Володар Пам'ятної відзнаки Сумського міського голови.