Розділ «ЗАРУБІЖНІ ПИСЬМЕННИКИ»

"Доброю і чесною, сміливою і по-рицарськи шляхетною" – такою запам'ятав письменник Анатолій Алексин Валентину Осєєву.

Померла письменниця 5 липня 1969 р. у Москві.

КОСТЯНТИН ПАУСТОВСЬКИЙ (1892-1968)

ШАРЛЬ ПЕРРО (1628-1703)

Якось вранці буднього дня у Люксембурзький сад у Парижі прийшли два хлопчики. Були це двоє учнів коледжу Бове. Одного з них, Шарля, вигнали з уроку, другий, Борен, пішов за приятелем. Хлопчаки стали міркувати, як бути далі. Одне вони знали точно: в обридлий коледж вони не повернуться нізащо. Але вчитися треба. Це Шарль з дитинства чув від батька, який був адвокатом Паризького Парламенту. Та й мати в нього була освічена жінка, вона сама вчила синів читати і писати.

Коли Шарль у вісім з половиною років вступив у коледж, батько щодня перевіряв уроки, він дуже поважав книги, навчання, літературу. Але тільки вдома, з батьком і братами, можна було сперечатися, відстоювати свою точку зору, а в коледжі потрібно було зубрити, лише повторювати за вчителем, і не дай боже сперечатися з ним. За ці суперечки Шарля і вигнали з уроку.

Ні, більше в коледж ні ногою! А як же освіта? Хлопчики ламали голови і вирішили: будемо вчитися самі. Відразу в Люксембурзькому саду вони склали розпорядок і з наступного дня стали втілювати свій план. Борен приходив до Шарля в 8 ранку, вони разом займалися до 11, потім обідали, відпочивали і знову вчилися з 3 до 5. Хлопчики разом читали античних авторів, вивчали історію Франції, учили грецьку і латинську мови, тобто ті предмети, що вони вивчали б і в коледжі.

"Якщо я що-небудь знаю, – писав Шарль через багато років, – я зобов'язаний цим винятково тим трьом або чотирьом рокам навчання".

Що сталося з другим хлопчиком на ім'я Борен, ми не знаємо, але ім'я його друга відоме зараз кожному – звали його Шарль Перро. А цей випадок стався в 1641 році, за часів правління Людовика XIV, "короля-сонце", у часи завитих перук і мушкетерів. Саме тоді жив той, кого ми знаємо як великого казкаря. Правда, сам він себе казкарем не вважав, і сидячи з другом у Люксембурзькому саду, навіть не думав про такі дрібниці.

Народився Шарль Перро 12 січня 1628 року. Він не був дворянином, але батько, як ми знаємо, прагнув дати всім своїм синам (їх у нього було четверо) гарну освіту. Двоє з чотирьох стали по-справжньому знаменитими: по-перше, старший – Клод Перро, що прославився як архітектор (він, до речі, є автором Східного фасаду Лувра).

Другою знаменитістю в родині Перро став наймолодший – Шарль. Він писав вірші: оди, поеми, дуже численні, урочисті та довгі. Зараз мало хто пам'ятає про них. Але пізніше він особливо уславився як голова партії "нових" під час гучної свого часу суперечки "древніх" і "нових".

Суть цієї суперечки була от у чому. У XVII столітті ще панувала думка, що стародавні письменники, поети і вчені створили все найкраще. "Нові", тобто сучасники Перро, можуть лише наслідувати давніх, усе одно вони не здатні створити нічого кращого. Головною метою діяльності поета, драматурга, вченого проголошували прагнення бути схожим на древніх. Основний супротивник Перро поет Нікола Буало навіть написав трактат "Поетичне мистецтво", у якому встановив "закони", як писати кожен твір, щоб усе було точнісінько як у стародавніх письменників. Саме це і заперечував Шарль Перро.

Чому ми повинні наслідувати древніх? – дивувався він. Хіба сучасні автори – Корнель, Мольєр, Сервантес – гірші? Навіщо цитувати Арістотеля в кожній науковій праці? Хіба нижчі за нього Галілей, Паскаль, Копернік? Адже погляди Арістотеля давно застаріли, він не знав, наприклад, про кровообіг у людей і тварин, не знав про рух планет навколо Сонця.

"За що так поважати древніх? – писав Перро. – Тільки за стародавність? Ми самі – древні, тому що в наш час світ став старшим, у нас більше досвіду". Про цьому Перро написав трактат "Порівняння древніх і сучасників". Це викликало обурення тих, хто вважав, що авторитет греків і римлян непохитний. Отут-то Перро і пригадали, що він – самоук, стали звинувачувати його в тому, що він критикує древніх лише тому, що не знайомий із ними, не читав, не знає ні грецької, ні латини. Це, однак, було зовсім не так.

Щоб довести, що його сучасники нічим не гірші, Перро випустив величезний том "Знамениті люди Франції XVII сторіччя", тут він зібрав більше ста біографій знаменитих учених, поетів, істориків, хірургів, художників. Він хотів, щоб люди не зітхали – ах, пройшли золоті часи давнини, – а навпаки, пишалися своїм століттям, своїми сучасниками.

Таким чином, Перро був одним з перших людей свого часу, хто ясно та сміливо сформулював ідею прогресу.

Так і залишився б Перро в історії тільки як голова партії "нових", але...

Але ось настав 1696 рік, і в журналі "Галантний Меркурій" без підпису з'явилася казка "Зачарована красуня". А наступного року в Парижі й одночасно в Гаазі, тогочасній столиці Голландії, вийшла книжка "Казки матінки Гуски". Книга була невеличка, із простенькими картинками. І раптом – неймовірний успіх!

Перро не наважився опублікувати казки під своїм іменем, і на випущеній ним книжці стояло ім'я його вісімнадцятирічного сина – П. Дарманкура. Він боявся, що писання казок буде сприйнято як заняття несерйозне і легковажне для серйозного літератора.

Казки Шарль Перро, звичайно, вигадував не сам: одні він пам'ятав з дитинства, інші довідався протягом життя, адже коли він розпочав писати казки, йому було вже 65 років. Та він не просто записав їх, а й сам виявився чудовим оповідачем. Як справжній казкар, він зробив їх дивовижно сучасними. Хочете довідатися, яка мода була в 1697 році – прочитайте "Попелюшку": сестри, збираючись на бал, вдягаються за найсучаснішою модою. А палац, у якому заснула Спляча красуня, за описом – точнісінько Версаль!